Надвечір до нас заїхав один із цих панів і дуже став просити дозволу взяти на півгодинки аркушик з тим, що, крім його дружини, ніхто не побачить. Ми подумали, потім, вирішивши, що нам, як перелітним птахам, за кілька днів доведеться покинути місто, можливо, і назавжди, ризикнули задовольнити бажання доброго чоловіка, що виявив таку прихильність ... Я віддав аркушик.
— А він збреше, — сказав мені Тарас, коли відвідувач пішов, — не самій тільки жінці він його покаже. Та дарма!
"Дійсно, каже Чужбинський, він не помилився. Аркушик було повернено нам уже другого дня. Він встиг побувати в кількох домах і справив протилежні ефекти, як і слід було чекати. Про наслідки нас повідомили незабаром, і Тарас Григорович так сміявся, як я рідко пам’ятаю.
— Буде тобі, — казав він мені, — як розходяться морква та капуста.
В Чернігові, як виявилось, знайшлося багато пам’яток старовини, які треба було змалювати, а також Тараса Шевченка попросили намалювати кілька портретів, і вони мусіли лишитися довше в Чернігові, де чутка про той вірш і картину поширилась серед публіки, яка все збиралася разом. Вони вирішили були жити "анахоретами", не з являючись серед того товариства, але їх так щиро скрізь запрошували, що вони почали з’являтися у чернігівському світі. Більше того, їм там довелося зустрітися з деякими з тих квітів, яких згадувалося в їхньому ілюстрованому вірші, і які робили з приводу того деякі натяки.
"Та це було б нічого, — згадує далі Чужбинський, — але нам страшенно перепало від двох сестер, яких я назвав тепличними бундючними трояндами і які, мені на сором, виявились милими і освіченими дівчатами. Маючи такт і за порадою матері, вони не лише не виявляли незадоволення нашим жартом, навпаки, поводилися з нами ласкаво і з надзвичайною люб’язністю. Повернувшись якось додому з одного дуже приємного вечора, Шевченко почав, не роздягаючись, в овчки ходити по кімнаті і на запитання моє — що з ним? — відповів:
— Лучче б ці дівчата вилаяли нас на всі боки.
"І ми трохи порадившись, — закінчує Чужбинський, — вирішили їхати до цього сімейства і щиросердно покаятись у своєвіу вчинкові. Але, за дивною примхою долі, мати цього сімейства випередила нас і прислала просити Тараса й мене приїхати до неї запросто обідати. Шевченко одержав замовлення зробити портрети обох панночок, і всім неприязним відносинам було покладено край.
У спогадах маловідомого тодішнього російського письменника Д. Клеменсова, записаних із слів прапорщика Е. Нудатова, що разом із Т. Шевченком був в укріпленні Раїм-Кала, є дуже цікаві моменти, які також свідчать про обставини життя поета і про його зовнішність та дотепність. Це укріплення було на річці Сир-Дар’ї, де Шевченко вже півроку перебував до прибуття п. Е. Нудатова.
Перша їхня зустріч і знайомство відбулися на параді біля похідної церкви в день приїзду Нудатова на чолі великого транспорту, що привіз у Раїм дві діжечки з золотом-платнею, харчі і бойові запаси.
— Мене вразила, — розповідав Нудатов, — якась дивна постать, і не руська, і не калмицька, а Бог його знає, ніколи не бачена мною. Велика смушева шапка, якогось особливого покрою одіж — і не бешмет, і не чумарка —різко вирізняли цю постать з-поміж оточуючих її військових облич. Добродій цей вільно прогулювався по пляцу, підходив до офіцерів, жартував, взагалі було помітно, що він почуває себе, як вдома. Грішна людина, я подумав, чи не піп це, бува, якоїсь вірменської, а може караїмської церкви (таких попів я бачив на малюнках), і запитав про це, не пам’ятаю, якогось офіцера. Той зареготав, узяв мене під руку і майже силою підвів до Шевченка. — Ось прапорщик вирішив, що ви піп, Тарасе Григоровичу.
Шевченко засміявся і промовив:
— Хіба по бороді. Я такий же піп, як він паламар! — і зараз же, ставши струнко, додав: — Здравія желаю, ваше благородіє!
Нудатов збентежився, та офіцер пояснив йому, що Тарас Григорович дійсно рядовий, щождо бороди, то це йому дозволено завдяки "поетичній вільності", бо Шевченко "хохлацький поет, якого зіслано за якийсь політичний злочин".
Після паради Нудатов був запрошений на обід до начальника укріплення, козацького полковника Юхима Матвєєва ... у якого він застав і Тараса Григоровича. Він тримався і тут, як своя людина, нітрохи не соромився; він розповідав щось дуже веселе дружині місцевого священика, що сиділа в товаристві двох чи трьох молодих офіцерів.
П. Нудатов сидів на значній віддалі від Тараса Григоровича і за обідом, розмовляючи з Матвєєвим, ... забув про поета, але на кінець обіду ... Шевченко звернув на себе загальну увагу.
Нудатов почув голосний регіт у тому кінці стола, де сидів Тарас Григорович.
— Що там таке? Знову Тарас щось витворяє? — запитав Матвєєв, що сидів поруч з Нудатовим.
— Де вже там витворяти! — обізвався Шевченко, — Я похвалив хорошого чоловіка, а вони регочуться!
— Ану, ну, розкажи, кого похвалив!
— Та нашого ротного.
Цим ротним командиром був Богомолов.
На прохання Матвєєва, Тарас Григорович повторив свою похвалу в такому вигляді:
— Післав наш добрий полковник, нехай йому легенько тикнеться, команду мостити гатки на тій проклятій Кому-Дар’ї, а кому мачухи. Зібрав наш ротний Богомолов команду, призначив старшого та й каже: "Ідіть к чортовій матері". Я тієї матері ніколи не бачив, ну і примазався до командира. Ми й пішли. Прийшли до місця, треба очерет рубати, — аж сокир чортма!.. От старший і каже, ану лиш хто по сокири збігає? Я й кажу: "Я піду". Побіг, засапався, прийшов до нашого Богомола: "Дайте, кажу, три сокири".
— Чого? — пита.
— Сокири.
— Какой сокіри?
— Тут уже я бачу, що він не при своїм, — хлиснув уже добренько горілки, — та й кажу:
— Ваша благородія, унтер-офіцер прислали просити три топора!
От він почухав своє черево, дочовпався до діла та й пита:
— Що ж, Тарасе Григоровичу, треба писати запотребування?
— А пишіть!
— А у мене ж руки трусяться!
— Ну, і в мене, кажу, трусяться.
Узяв мій Богомол перо і почав мазюкати. Писав, писав, а далі кинув перо — "чорт би його побрав!" — і аркуш розірвав.
Узяв новий аркуш: писав, писав, — "чорт би його побрав!" — і аркуш розірвав.