"Господи, Царице Небесна, — вона захоплено підвела очі до неба, наче сподівалася цієї ж миті побачити якесь знамення. — Ти захистиш мого Романа від будь-якого лиха!" Він пригорнув її до себе так міцно, ніби вмираючий, що тулиться до життя. "Романе! Коханий мій!" Ще одна мить і кінь рвонувся, Дарина припала до муру: вона ще не плаче, вона стежить за ним, її серце ще наповнене коханим; та ось востаннє мелькнула за горою червона шапка: як глухо, як порожньо навкруги!..
Розділ VI
Минув місяць, другий, третій. Вже й листя покинули дерева і наспіли справжні морози: насунули сірі хмари, сипонув сніг, білою шапкою накрився ліс, сріблястою скатертиною постелився степ. Ось уже незабаром і Різдвяні святки... а про пана Жмайла та про його хоробру рать ні слуху, ні духу: поїхали й ніби у воду впали.
Сидить Дарина в своїй світелці на дзиґлику біля віконця, — очей не зводить: і степ, і ліс, і небо — все білим саваном укрилося — нудьга яка, нудьга! Що сталося з Романом, де він тепер? Може, саме цієї миті який-небудь татарин... Господи, збережи і помилуй! І велика сльоза по сльозі падають на тонке шитво. А може, саме цією хусткою перев'яжу Романа?! І серце так радісно заб'ється, і якась чудовна тепла хвиля пробіжить тілом, та з надією і вірою підіймаються очі до образів, котрі освітлено невгасимою лампадою.
Потяглися довгі, зимні вечори. Лежить Дарина на ліжкові, зіпершися головою на лікті, а сторічна ветха нянька одноманітним старечим голосом, похитуючи сивою головою, розповідає старі казки. 1 постають перед Дари-ною з темного кутка страшні й дивовижні образи: ось повзуть зловісні дракони з палаючими очима, ось пролетіла на мітлі страшна відьма з розплетеною косою, а он на тонкій гілляці, над таємничим озером гойдається бліда русалка зеленоока в білому довгому вбранні — вся у водоростях, ось у рожевому промені промайнула жінка, ні, легкий ангел із зіркою на чолі, а за ним і козак-нетяга — рятівник і захисник. І юрмляться ці образи і тихо кивають Дарині то сивими, то граційними голівками, а стара, шамкаючи, тихим безпристрасним голосом веде казку за казкою.
Моторошно Дарині: чи не сталося щось із Романом — хіба мало і нині цих чаклунів і чаклунок, а по глибоких ярах і темних лісах — мавок та русалок? "Господи, зглянься над нами! — зі страхом шепоче вона, тулячи руки до грудей. — Бабусю, вони й тепер стрічаються?" — "Хто їх відає, дитино, люди зустрічали!" — "Чи не сталося чогось лихого з нашими?" — "1-і... козаку нема чого боятися: в нього шабля посвячена, проти неї нечиста сила немічна. Ото як повернеться Роман, то вшкваримо весілля, ще й тобі сина-козака виняньчу!"
Коли б так було! Та ні, це неймовірне щастя! Як вона припаде до нього, як розповість, скільки вистраждала, як пригорнеться! Із темряви дивляться на неї кохані очі тим самим поглядом, котрий так грів серце. А про батька й Романа ні слуху, ані вісточки...
Молиться вона, здається, всю душу вкладає в молитву. До церкви вибереться — там якось не так. Не той і отець Андрій: засумував старий, чорнобривенька Олеся давно вже вийшла заміж за Івана Богуша і поїхала на веселу Україну.
Прийшов лютий — сердитий і мокрий. Вечір, мокрий сніг стукає в шибку. В просторій світлиці, у чистій печі яскраво палають і тріщать дрова; на печі — каганець; на лавах рядками сидять дівчата, прядуть прядиво; посеред хати дід снує основу; пані спостерігає, щоб дівчата не марнували часу; тут таки й Дарина. Нудно в хаті, тільки одноманітно хурчать веретена та лине дівоча тиха сумна пісня. Рипнули двері, на порозі — баба.
"Пані, бандуриста прийшов". — "Приведи його, та неси сюди закуски й наливки". Всі заворушилися: ось тепер вони довідаються, що робиться на білому світі. Завмерло серце в Дарини: як страшно! Чи не краще й не знати про свою долю? — До хати увійшов високий статечний старий. Сиві вуса його спадали на груди, оселедець закрутився навколо вуха, на лобі залягли дві глибокі зморшки; сліпе обличчя було виразне, а незрячі очі нібито промовляли. Старий крокував твердо, просто; хлопчик ніс бандуру. Дівчата вклонилися; пані пішла назустріч. "Будьте здорові, діду!" — "Будь здорова й ти!" — "Сідайте, діду, втомилися?" — "Сядемо, час і відпочити". — "Прошу ближче до печі, скиньте кирею і не погордуйте, повечеряйте з нами, чим Біг послав". Дід поволі опустився, зняв кирею і озирнувся, нібито хотів і міг когось побачити...
"А дочка де?"
Дарина підійшла.
"Еге, як підросла: давно не був у вас, — поклав руку їй на голову. — Е! Заміж пора... все росте... а нам час і спочити!"
"Ех, діду, куди вам спішити, ви ще не старий!"
"Що ти, пані, — дід ласкаво усміхнувся, — я і сам забув, скільки мені років... багато... багато... То давай, що там у тебе наготовлено?"
Дід перекусив.
"А що, дідусю, в білому світі діється? Чи не чув ненароком про похід пана Жмайла?" — "Чув, чув, можна й заспівати!" Дід розпушив вуса: "Ану, хлопче, подай мені бандуру!" Він бережливо витяг її з мішка, здмухнув порох. Пролунали перші акорди і всі принишкли. Пальці вдарили по струнах і полилася урочиста дума. Про похід пана Жмайла йшлося в ній, про звитягу його хоробрих товаришів та про завзяття пана Романа. Гей, багато сміливих лицарів, але ніхто не зрівняється з молодим Гро-микою!
Завмирає Даринчине серце, ловить кожне слово. Переможна була битва: далеко загнали козаки татарське військо, багатьох бранок відібрали, та тільки погано вона скінчилася: бачили козаки, що в старого Громики на спині невигойна рана. Сором пойняв козацькі душі: хто міг нанести той підступний удар ззаду? Поховали козаки старого Громику, та певно, Бог покарав їх за чиюсь зраду, бо відтоді жодний козак ще не повернувся додому.
Тоді Україна зажурилася,
Де ж ви з паном Громикою опростилися?
Тоді брати-орли заклекотіли,
Де ж ви нашого Громику поділи?
Тоді сиві хмари заплакали,
Де ж це ви Громику поховали?
Не на милій Україні,
На далекій на чужині?
Врочистим акордом завершилася дума. Завмер голос бандуриста; по хаті розлігся плач — в нім було усе: і жалість, і радість, і розрядка болісно-напруженого стану.
Цілу ніч не спала Дарина. Безсонна з радощів ніч! Він живий, він повернеться повитий славою! Збулися її мрії! Невже, невже настане щастя? Не спиться Дарині, не спроможна вона заснути, а думки одна за другу заманливіші товпляться в її голові. Розповісти б, поділитися б з кимось своїм щастям! І палко шепочуть вуста: коханий мій, жаданий мій — ти живий, ти також будеш щасливий!