— Ми гадали, що ви говорите Правду, тільки Правду і нічого більше, окрім Правди.
— А, оте,— згадав Прак. — Ну, було, говорив. Та вже виговорився. Не так-то вже її й багато, як собі люди уявляють. Та, часом, цікавинки трапляються.
Раптом він вибухнув нестримним реготом, його напад тривав три секунди, після чого він знову вмовк. Він сидів, а голова та коліна все сіпалися безперестану. Він знову затягся сигаретою, на його обличчі застигла дивна напівпосмішка.
Форд і Зафод виступили із сутінок.
— Розкажіть нам,— попросив Форд.
— Та я вже й не пам'ятаю нічого,— відповідав Прак. — Був у мене намір дещо записати, та спочатку я олівця не знайшов, а потім подумав: "Кому воно треба?"
Настала довга мовчанка, настільки довга, що всі відчули, який старий цей Усесвіт. Прак утупився в світло ліхтарика.
— Анічогісінько? — спитав нарешті Артур. — Ви й дещиці з того не пам'ятаєте?
— Ні. Хіба що те, що більшість вдалих уривків була про жаб, це я пам'ятаю.
Раптом він знову зайшовся реготом і аж затупотів ногами по підлозі.
— Ви просто не повірите дечому про жаб,— прохрипів він. — Гайда, нумо вийдемо й спіймаємо жабу. Чи ж побачу я їх у новому світлі! — Він скочив на рівні і хвилину витанцьовував перед ними. Тоді спинився і затягнувся сигаретою. — Ходімо, спіймаємо жабу, я хоч насміюся з неї,— сказав він тихо. — Хлопці, а хто ви, власне, такі будете?
— Ми прилетіли для зустрічі з вами,— сказала Трилліан, не приховуючи свого розчарування. — Мене звати Трилліан.
Прак труснув головою.
— Форд Префект,— сказав Форд і знизав плечима. Прак труснув головою.
— А я,— заявив Зафод, коли зважив, що запала достатньо глибока тиша для того, аби презентувати свою особу, я Зафод Біблброкс.
Прак труснув головою.
— А це хто такий? — спитав він, зтруснувши плечем до Артура, що стояв мовчки, глибоко розчарований цією зустріччю.
— Хто, я? — стрепенувся Артур. — Ах, так, мене звуть Артур Дент.
— Та невже? — скрикнув Прак.— Ви і є Артур Дент? Той самий Артур Дент? Він поточився, схопився за живіт і, корчачись, зареготався так, що аж
сльози йому бризнули з очей.
— Ой, це ж треба. Зустрітися з вами — горлав він. — Ви ж най... най... Та перед вами ж усі жаби виструнчуються!
Він вив і верещав від реготу. Упав на ослін і істерично реготав. Він ридав від сміху, дриґав ногами, бив себе в груди. Поступово пароксизми сміху вщухли. Хекаючи, Прак звівся, обвів усіх поглядом, зупинив погляд на Ар-турові і знов впав на ослін, стогнучи від сміху. Зрештою він заснув.
Артур стояв, губи йому посмикувалися, а його товариші переносили очманілого Прака у корабель.
— Перш ніж ми підібрали Прака,— сказав Артур,— я збирався розпрощатися з вами. Я і тепер хочу це зробити, і чим скоріше я це зроблю — тим краще.
Решта мовчки закивала. Тишу порушував лише приглушений багатьма перегородками істеричний сміх з каюти, де помістили Прака..
— Ми допитали його,— провадив Артур,— точніше, ви його допитали — я, як вам відомо, не можу до нього навіть наблизитися — та, здається, йому немає чого нам сказати. Хіба що розповісти про якісь дрібнички та повідомити якісь речі про жаб, взагалі мені нецікаві.
Решта стримала усмішку.
— Коли є над чим посміятися, то я посміюся перший,— сказав Артур і був вимушений перечекати, аж доки інші висміються. — Коли є над чим ... — він знову замовк. Цього разу він замовк і став прислухатися до тиші. Бо саме в цю мить якось враз настала цілковита тиша.
Прак втихомирився. Днями вони жили під постійний акомпанемент істеричного сміху, що розлягався по всьому кораблю. І лише зрідка випадали коротенькі перепочинки, коли він тихо хихотів або спав. Артурова душа зболіла від цього причинного реготу.
І настала не тому, що Прак заснув. Задзеленчав дзвінок. Поглянувши на пульт, вони упевнилися, що то Прак натиснув на кнопку.
— Він занедужав,— тихо сказала Трилліан. — Безперервний сміх украй підточив його організм.
Губи Артура смикалися, та він промовчав.
— Треба піти поглянути, що там з ним,— додала Трилліан.
***
Трилліан вийшла з каюти Прака з серйозним виразом.
— Він хоче, щоб зайшов ти,— звернулась вона до Артура, який дивився на неї, стиснувши губи. Він глибоко засунув руки в кишені свого халата і гарячково намагався знайти слова, що не видалися б банальними. І на свій превеликий сором, знайти таких слів він не зміг!
— Будь ласка,— промовила Трилліан.
Знизавши плечима, Артур зайшов до каюти, не змінюючи похмурого виразу обличчя і так само міцно стуливши вуста, хоча це завжди викликало у Прака бурю сміху.
Артур опустив погляд на свого мукотворця, який тихенько лежав у ліжку, лице сіре і виснажене. Його дихання було неглибоке. Біля ліжка, почуваючися ніяково, стояли Форд та Зафод.
— Ви хотіли щось мене запитати,— озвався Прак слабким голосом і закахикав.
Артур задерев'янів, почувши щось схоже на хихотіння, але Прак відкашлявся і замовк.
— А звідки ви про це знаєте? —запитав Артур. Прак кволо знизав плечима.
— Бо ж це правда,— відказав він просто. Артур з цим погодився.
— Так,— зрештою сказав він з напругою в голосі,— у мене справді було запитання. Точніше, що у мене є — так це Відповідь. Я хотів дізнатися, в чому ж полягає саме Запитання.
Прак співчутливо кивнув, а Артур трохи розслабився.
— Це... словом, балачка довга,— сказав він,— та Питання, яке я хотів би довідатися,— це велике Запитання Життя, Всесвіту та Всього Сущого. Ми знаємо тільки те, що Відповідь — це сорок два, що трохи ускладнює справу.
Прак ще раз кивнув.
— Сорок два,— повторив він,— так, це правда.
Він помовчав. Тіні роздумів і спогадів ковзнули по його обличчю, мов тіні від хмарин у лузі.
— Боюся,— сказав він нарешті,— що Запитання і Відповідь — речі взаємовиключні. Знання одного, в силу самої логіки, виключає знання іншого. Неможливо, щоб відразу були відомі і саме Запитання і сама Відповідь, коли вони стосуються одного і того ж Всесвіту.
Він знову замовк. По обличчю Артура поповзло розчарування і вмостилося на своєму звичному місці.
— А якби це і сталося,— продовжував Прак, прагнучи сформулювати свою думку якомога ясніше,— очевидно Питання та Відповідь анулюють одне одного і щезнуть, прихопивши з собою Всесвіт, а на його місці виникне щось іще незрозуміліше, недоладніше. Не виключено, що це уже сталося,— додав він з блідою посмішкою,— та щодо цього — існує певна невпевненість.