Одначе вони були не в змозі передбачити, що холоднеча, темрява, вогкість, захаращеність приміщення та самотність аж ніяк не сприяють зціленню того душевного надриву, що став на заваді такому розумовому потенціалові.
Робот не був задоволений нав'язаною йому роботою.
Опріч усякої всячини, робота над координацією військової стратегії цілої планети рятувала від неробства лише крихітну частинку його величезного всеохоплюючого розуму, а решта його електронних звивин страшенно нудьгувала. Тричі розв'язавши всі основні математичні, фізичні, хімічні, біологічні, соціологічні, філософські, етимологічні, метеорологічні та психологічні проблеми Всесвіту, окрім власних, він зіткнувся з найстрашнішою: "Що робити далі?" Тож із горя він узявся складати жалібні пісеньки без складу та ладу. Останньою спробою була колискова.
Марвін ґуґнявив:
Сплять зелені і сині, тверезі і п 'яні
Лиш мені не до сну у вологій цій ямі,
Бо я бачу зіницями інфрачервоними
І вночі, і в трубі, де всі білі є чорними.
Ненавиджу я темінь, ненавиджу я ніч.
Я б засунув обох їх у нетоплену піч. Він перепочив, щоб зібратися з душевними та творчими силами перед новим куплетом.
Улягаюсь я спати, в боки давлять діоди,
Електричних овець знов пасуть ідіоти,
Мої сни і бажання розтоптала отара
І побекала в ніч, знявши куряви хмару.
Ненавиджу я темінь, ненавиджу я ніч
Я б засунув обох їх у нетоплену піч.
— Марвіне! — прошипів хтось у темряві.
Робот так рвучко смикнув головою, що мало не висмикнув карколомну павутину електродів, яка зв'язувала його з централею Кріккітянського військового комп'ютера.
Відчинилася оглядова ляда, крізь яку зазирала одна з двійки нечесаних голів, друга ж заважала першій тим, що надмір нервово смикалася, розглядаючись на всі боки.
— А, це ти,— промимрив робот,— мені треба було раніше здогадатися.
— Слухай-но, хлопче,— ошелешено сказав Зафод,— так то ти щойно співав?
— Я,— з гіркотою зізнався Марвін,— у дану мить я перебуваю в надзвичайно блискучій формі.
Зафод просунув голову в отвір і розглянувся на всі боки.
— Ти один? — спитав він.
— Так,— повідомив Марвін,— отут сиджу я у знемозі й товариші мої лиш біль та муки. А ще — мій безмежний інтелект. А ще — бездонний сум. А...
— Так-так,— перебив його Зафод,— а який у тебе зв'язок з усім оцим?
— Отакий,— мовив Марвін, тицяючи менш понівеченою рукою на сорочаче гніздо електродів, що зв'язували його з кріккітянським комп'ютером.
— У такому разі,— ніяково мовив Зафод,— я гадаю, що ти мені врятував життя. Двічі.
— Тричі,— підправив Марвін.
Зафод рвучко повернув голову (друга його голова сторожко втупилась не в той бік) — якраз учасно, щоб побачити, як робот-убивця, що підкрався ззаду, смикнувся, завмер і задимів. Він незграбно позадкував і гепнувся об стіну, зсунувся на підлогу, перекинувся набік, закинув голову назад і безутішно заридав.
Зафод знову поглянув на Марвіна.
— Ти здорово реагуєш на явища дійсності,— відзначив він.
— І не питай,— відповів Марвін.
— Не буду,— пообіцяв Зафод і не став. — Послухай,— додав він,— у тебе здорово тут виходить.
— Це означає, зачекай мілісекунду,— сказав Марвін і на те, щоб зробити потрібний висновок, йому знадобилося задіяти лише одну десяту мільйонно— мільярдно— трильйонно-, чорт-його-знає-яко-льйонну частину своїх розумових здібностей,— що ти не плануєш витягти мене з цієї халепи або хоч якось підсобити.
— Друзяко, ти ж знаєш, що я б з радістю.
— Але ж наміру не маєш. —Ні.
— Ясно.
— Ти робиш корисне діло.
— Авжеж,— підкинув Марвін,— навіщо ж переривати, коли я так ненавиджу це діло?
— Мені треба знайти Трилліан та хлопців. Слухай, а ти не здогадуєшся, де вони можуть бути? Бо мені доведеться всю планету обнишпорити, а це справа довга.
— Вони дуже близько,— тужливо сказав Марвін. — Маєш бажання, прямо звідси можеш спостерігати за ними по монітору.
— Я краще піду до них,— заявив Зафод: — е-е, може, вони потребують допомоги, га?
— Можливо,— пролунало у відповідь з несподіваною командною ноткою в його замогильному голосі,— буде краще постежити за ними звідси. Ота твоя дівуля,— зненацька додав він,— одна із найбільш блаженно анальфабетних форм органічного життя, з яким, тут мені лишається тільки глибоко жалкувати, що попри всі мої ухиляння, таки мені випало спілкуватися.
Хвилину чи дві Зафод вибирався з лабіринту низки заперечень і зрештою вихопився на другому кінці, добряче здивувавшись.
— Трилліан? — вигукнув він. — Та вона ще дитя. Гарненька, але з норовом. Сам знаєш, як з цими бабами. А може, не знаєш. Припускаю, що ні. А якщо знаєш, то все одно я не хочу про це слухати. Вмикай коробку.
— ...справжніми маріонетками.
— Чого? — не второпав Зафод.
То говорила Трилліан. Зафод обернувся.
На стіні, під якою ридав кріккітянський робот, засвітилося зображення якогось приміщення десь у нетрях бойової зони роботів. Очевидячки то була зала засідань військової ради — не все було видно за роботом, який закривав частину екрана.
Зафод спробував був відіпхнути робота набік, та той був так притиснутий до стіни гнітом свого горя, що поліз кусатися, тож він залишив його в спокої і стежив за подіями на екрані, зазираючи за спину невдахи.
— Ви тільки вдумайтеся,— вів далі голос Трилліан,— ваша історія — це ж просто шерег феноменально невірогідних подій. А невірогідну подію я вже розпізнаю, будьте певні. Для початку візьмемо вашу повну ізоляцію від Галактики. Планета знаходиться на самому її краю та ще й оточена Хмарою Пилу, та це ж чудасія якась. Це все, певна річ, влаштоване зумисне.
Зафод аж кипів від того, що не міг бачити весь екран.
Голова робота загороджувала людей, до яких зверталася Трилліан, універсальний бойовий кийок застував тло, а лікоть руки, трагічно притиснутий до лівої брови, затуляв і саму Трилліан.
— Далі,— продовжувала Трилліан,— отой зореліт, що розбився на поверхні вашої планети. І таке трапляється, чи не так? Дзуськи. Ви уявляєте, яка нікчемна вірогідність того, що курс зорельота та орбіти планети випадково перетнуться?
— Гей,— не втримався Зафод,— Вона сама не знає, що в кривого апогея меле. Бачив я той зореліт. Липа. Дурню ясно.
— Я це припускав,— десь ззаду, зі своєї темниці, обізвався Марвін.