Трилліан і на це видовище дивилася крізь призму своїх похмурих роздумів.
Нарешті вони пройшли скрізь хмари пилюки. Вони не були певні, чи це тривало хвилину, чи півгодини, та вони пройшли крізь неї і перед ними відкрилася нова порожнеча, ніби космос зіжмакали і відсунули кудись набік.
Тепер усе навколо зарухалося.
Із брили, що піднялася вже майже на три фути з-під землі, ніби вибухнув сліпучий промінь світла і з цього сяєва виник плексигласовий кубик, де калейдоскопічно переливалися блискітки.
Кубик був прорізаний глибокими жолобами: трьома подовжніми і двома поперечними, певно призначеними для Троїстого Ключа.
Роботи підступили до замка, вставили в жолоби ключ і відступили. Кубик сам собою повернувся, і простір став мінятися.
Коли космос став розтискатися, глядачам від болю аж очі полізли на лоба. Вони витріщилися на сліпуче сонце, яке, мов поплавок, виринуло там, де буквально мить тому назад не було навіть порожнечі. Промайнула секунда, може, дві, перш ніж вони достатньо усвідомили, що трапилося, і машинально затулили свої перелякані та засліплені очі руками. Та за цей час вони встигли помітити якусь манюсіньку крапочку, що проповзала по зіниці ока того сонця.
Відсахнувшись, вони почули несподіваний пронизливий клич роботів.
— Кріккіт! Кріккіт! Кріккіт! Кріккіт!
Від того крику у мандрівників захолола кров. То був металевий, то був холодний, то був механічно-зловісний клич.
Був у ньому і тріумф.
Вони були так ошелешені цими двома чуттєвими шоками, що мало не проґавили другу історичну подію.
Зафод Біблброкс, єдиний гуманоїд в історії, що вцілів після того, як був упритул розстріляний кріккітянськими роботами, вискочив з кріккітянського крейсера, розмахуючи автоматом.
— Все гаразд,— горлав він,— на даний момент ситуація під цілковитим контролем.
Одинокий робот, що вартував біля люка крейсера, мовчки розмахнувся бойовим кийком і поєднав його з потилицею лівої голови Зафода.
— Хто це мене, метеорит тобі в сопло? — сказала його ліва голова і, мов напхана соломою, звісилася на груди.
Його права голова пильно вдивлялася в середній план краєвиду.
— Хто там що зробив? — спитала вона. Кийок поєднався з потилицею правої голови.
Зафод встиг окинути оком довжину своєї тіні та зауважити її дивні обриси.
За кілька секунд основна історична подія звершилася. Декількома чергами роботи розтрощили Замок навіки. Він розколовся і оплавився, і всі його механічні тельбухи вивернулися назовні, а роботи похмуро,— навіть здавалося, у сумному настрої помарширували до свого крейсера, а той, видавши своє "Фу!" — помчав геть.
Трилліан та Форд стрімголов побігли вниз по крутому схилу до темного, нерухомого тіла Зафода Біблброкса.
Розділ 26
— Ой, не знаю,— вже в тридцять сьомий раз говорив Зафод, якщо не збився з ліку,— вони могли спокійно кокнути мене, та вони цього не зробили. Може, їм здалося, що я, теє, чудовий хлопець або й видатна особистість. В такому разі їхні мотиви мені зрозумілі.
Свої судження щодо цієї гадки слухачі воліли залишити при собі.
Зафод лежав на холодній підлозі командирської кабіни. Здавалося, що його спина боролася з підлогою — біль, прокочуючись хвилями крізь його тіло, гатив у його обидві голови.
— Гадаю,— шепотів він,— що з цими анодованими дженджиками щось не гаразд, у них десь закладений фундаментальний прорахунок.
— Вони запрограмовані вбивати всіх підряд,— зазначив Слартібартфаст.
— Можливо,— прохрипів Зафод в перерві між ударами молотом по головах,— в цьому якраз і вся... справа.
Проте він не зовсім був цього певен.
— Агов, крихітко,— гукнув він до Трилліан, сподіваючись загладити враження від своєї колишньої нетактовної поведінки.
— Ну як тобі, нічого? — спитала вона.
— Нічого,— відповів він.— Зі мною все гаразд.
— От і добре,— промовила вона і відійшла вбік, щоб поміркувати. Вона задумливо дивилася на величезний оглядовий екран над фотелями командирської, потім підійшла до пульту і почала крутити настройку, споглядаючи зображення місцевих видноколів. На одному зображенні була пустка Хмари Пилу, на іншому — Сонце планети Кріккіт. Аж ось і сама планета Кріккіт. Вона знову і знову виводила на екран кадри з її зображеннями.
— Ну, то значить, прощай, Галактико! — сказав Артур, ляснувши себе по
колінах і підвівся.
— Ні,— твердо сказав Слартібартфаст,— наш курс чіткий, як ніколи. — Він так насупив свого лоба, що в борозни його зморшок можна була висаджувати невеликі корнеплоди. Він підвівся і хвилину міряв кабіну кроками. Коли він заговорив знову, те, що він сказав, так його злякало, що йому довелося знову сісти.
— Нам треба спуститися на Кріккіт,— от що він сказав. І глибоко зітхнув, від чого його старече тіло стенулося, а очі забігали так, що мало не порозбігалися в різні боки.
— І знову,— сказав він,— ми провалили нашу місію. Сіли в калюжу.
— А все тому,— спокійно сказав Форд,— що нам до цього байдуже. Я ж
казав тобі.
Він задрав ноги на панель керування і почав щось виколупувати з-під
нігтя.
— Та коли ми не візьмемося за справу рішуче,— провадив старий сварливим тоном, ніби сперечаючись з якоюсь незговірливою силою, що засіла в глибині його душі,— тоді всіх нас знищать, усі ми загинемо. А до цього нам, мабуть, уже не байдуже?
— Та не до такої ж міри, щоб наражати себе на смертельну небезпеку,— сказав Форд. Розтягнувши вуста в удавану усмішку, він покрутив головою, щоб продемонструвати свою усмішку всім присутнім.
Для Слартібартфаста ці слова здалися провокаційними, і тут він засукав рукава. Він обернувся до Зафода, який так скреготав зубами від болю, що аж упрів.
— Мабуть, ти здогадуєшся,— звернувся він до нього,— чому вони над тобою змилостивилися. Така поблажливість здається дуже дивною і незвичайною.
— Думається мені, що вони робили це без певного наміру,— знизав плечима Зафод. — Я ж вам це говорив. Вони смальнули по мені найкоротшою блискавкою, просто забили мені памороки, так? Затягли мене до себе на корабель, заштовхнули в куток і залишили там без уваги. Так ніби моя персона була для них небажана. А тільки я роззявляв рота, як вони знов забивали мені памороки. Але ж і розмови у нас були: "Гей...ой!" "Послухайте, хло...ой!" "А цікаво...ой!" — Ніколи й понудьгувати було. — І він знову зморщився від болю.