— Та скрізь,— сказав Форд,— то там, то сям, — і вишкірився, розраховуючи на те, що це викличе вибух гніву. — Просто на деякий час я розгнуздав свій розум. Я прикинув, що коли світ відчує в мені нагальну потребу, він покличе мене назад. Так і сталося.
Зі своєї поношеної заяложеної сумки він дістав свій субефірний чуткомат.
— Принаймні,— продовжував він,— мені так здається. Ця штука трохи зашебуршилася. — Він тряснув нею. — Якщо тривога фальшива, я збожеволію,— сказав він,— ще раз.
Артур мотнув головою, присів на землю і подивився на Форда знизу вгору.
— Я думав, що ти помер... — сказав він відверто.
— Деякий час я теж так думав,— сказав Форд,— а потім на пару тижнів я вирішив, що я — цитрина. І цілих два тижні я втішався тим, що плюскався в джині з тоніком.
Артур прокашлявся, а потім зробив це ще раз.
— Де,— спромігся він,— де ти...?
— Знайшов джин та тонік? — мовив весело Форд. — Я знайшов невеличке озеро, яке уявило себе джином з тоніком, тож я і став плескатися в його водах. По меншій мірі я вважав, що воно уявляло себе джином з тоніком. — Можливо,— додав він з посмішкою, від якої навіть нормальний чоловік міг би завити і полізти на дерево,— так мені здавалося.
Він очікував реакції Артура, та Артур виявився не таким простачком.
— Давай далі,— спокійно мовив він.
— Розумієш, сенс у тому,— продовжував Форд,— що немає ніякого сенсу доводити себе до божевілля, намагаючись робити все, щоб не збожеволіти. Ти можеш просто покоритися долі і, таким чином, зберегти свій глузд до кращих часів.
— То тепер ти знову при здоровому глузді, так? — запитав Артур. — Я питаю просто задля годиться.
— Я був у Африці,— вів далі Форд.
— Невже?
— Авжеж.
— І як же тобі там велося?
— А це що, твоя печера? — спитав Форд.
— Еге ж,— сказав Артур. Він почувався дуже дивно. Після майже чотирьох років ізоляції один погляд на Форда давав таке задоволення і полегкість, що він ладен був розрюмсатися. Та з іншого боку, Форд був людиною, яка майже відразу діяла на нерви.
— Дуже гарна,— сказав Форд, відносячи те до печери Артура. — Мабуть, вона тобі до чортиків набридла.
Артур не удостоїв його відповіді.
— В Африці було дуже цікаво,— мовив Форд. — Ох, і натворив же я там див. — Він задумливо подивився вдалину. — Я взявся був знущатися над тваринами,— сказав він безтурботно. — Та дозволяв те собі лише в години дозвілля,— додав він.
— І тільки? — обережно уточнив Артур.
— Так,— упевнив його Форд. — Я не хочу перевантажувати тебе подробицями, бо вони...
— Що, вони?
— Роз'ятрять тебе. Та, можливо, тобі буде цікаво знати, що за еволюцію обрису тварини, яку в майбутніх століттях назовуть жирафою, цілковито відповідаю я. А ще я намагався навчитися літати. Ти мені віриш?
— Розкажи,— сказав Артур.
— Я розповім тобі пізніше. Я тільки нагадаю, що з цього приводу говорить "Путівник"...
— Пппу...?
— "Путівник". "Путівник мандрівника по Галактиці". Ти що, не пам'ятаєш?
— Так. Я пам'ятаю, як жбурнув його до річки.
— Еге ж,— сказав Форд,— та я його виловив.
— Ти мені про це нічого не сказав.
— Ага, щоб ти не жбурнув його туди ще раз.
— Цілком слушно,— признався Артур. — І що ж там "Путівник"?
— Що ти маєш на увазі?
— Що каже "Путівник"?
— "Путівник" каже, що існує мистецтво польоту,— сказав Форд,— чи простіше — вправність. Те вміння полягає в тому, щоб навчитися падати на землю і при цьому пролітати мимо. — Він блідо посміхнувся і вказав на коліна своїх штанів та підняв руки, щоб показати лікті. Тканина в тих місцях була протерта і зяяла дірками.
— Як бачиш, досі у мене те не дуже добре виходило,— сказав він і подав Артурові руку. — Я дуже радий бачити тебе знову,— додав він.
Від раптового напливу почуттів та збентеження Артур тільки замотав головою.
— Я стільки років не бачив живої душі,— сказав він,— жодної. Ще б трохи — і я б розучився розмовляти. Слова весь час забуваю. Взагалі-то я вправляюся. Я практикуюся, розмовляючи з ... розмовляючи з... ну як їх там, коли ти з ними розмовляєш, то люди вважають тебе за божевільного! Ну, от як Георг Третій.
— Королями? — спробував підказати Форд.
— Та ні ж бо,— відказав Артур,— те, з чим він розмовляв. Вони — навкруг нас, о святі небеса! Я власноручно посадив їх сотнями. Правда, всі вони засохли. Дерева! Я практикуюсь, розмовляючи з деревами. А це для чого?
Форд усе ще стояв з простягнутою рукою. Артур дивився на неї здивовано.
— Потисни,— підказав Форд.
Артур так і зробив, спочатку нервово, мовби вона могла виявитися слизькою рибиною. Потім, відчуваючи безмірне полегшення, він енергійно схопив її обома своїми руками. Він тряс руку Форда і стискав, стискав і тряс знову.
Через деякий час Форд усвідомив, що пора вивільнити свою кінцівку. Вони видряпалися на вершину найближчого прискалка і стали озирати околиці.
— А що трапилося з гольгафрінчанами? — запитав Форд. Артур здвигнув плечима.
— Багато з них не пережили сувору зиму, три роки тому,— сказав він,— а жменька тих, що вціліли, весною заявили, що йдуть у відпустку, тож вони змайстрували плота та й відпливли. Історія твердить, що вони, певно, вижили...
— Гм,— сказав Форд,— так, так. — Він стояв руки в боки і роззирався на порожній світ. Раптом він сповнився енергією і цілеспрямованістю.
— Ми рушаємо в дорогу,— збуджено вигукнув він і аж затрусився від надміру енергії.
— Куди? На чому? — скинувся Артур.
— Я не знаю,— сказав Форд,— але просто відчуваю, що час настав. Крига скресла. Наші мандри вже почалися.
Він перейшов на шепіт.
— Я виявив течу в пустелі,— заявив він.
При цьому він зірко вдивлявся у далину і виглядав так, ніби йому дуже хотілося, щоб у цей момент вітер рвучко розкуйовдив його волосся, та вітер був зайнятий тим, що зовсім поруч забавлявся листочками дерев, а на Форда Префекта не звертав ніякісінької уваги.
Артур попрохав його повторити те, що він тільки що сказав, бо не зовсім второпав, про що йдеться. Форд повторив.
— Течу? — перепитав Артур.
— Система дала течу,— став тлумачити Форд і поспішив підставити своє диявольськи вишкірене обличчя вітру, який саме пролітав мимо.
Артур кивнув, а затим прокашлявся.
— Ми говоримо про якісь неполадки у пральному автоматі, зробленому у Вогонії, чи про що ми говоримо? — обережно закинув він.