— Народжений у темряві,— гримів голос,— вирощений у темряві. Якось одного ранку я вперше виткнув голову в яскравий новий світ, і мій черепок хруснув від удару якимось примітивним кремінним знаряддям.
— Який змайстрував ти, Артуре Денте, і замахнувся ти ним сам і хряснув з усієї сили, наскільки я пам'ятаю.
— А з моєї шкірки ти зшив торбину, щоб ховати туди гарненькі камінці. А відомо це мені тому, що в своєму наступному житті я повернувся в образі мухи і знову ти мене прибив. Тільки на цей раз ти прибив мене торбиною, яку ти змайстрував зі шкірки мого попереднього втілення.
— Мало того, що ти просто жорстокий і безсердечний, Артуре Денте, ти ще й страшенно нетактовний.
Голос на хвилю примовк, а Артур тільки безмовно роззявляв рота.
— Бачу, торбину ти згубив,— сказав голос,— мабуть, вона тобі набридла. Артур безпорадно покрутив головою. Він хотів розтлумачити, що взагалі-
то він дуже любив ту торбину і дуже бережно до неї ставився і ніде не випускав її з рук, та з якоїсь незнаної причини в кінці кожної подорожі на його плечі виявлялася зовсім інша торбина. І як це не дивно, та саме в цю хвилю він помітив, що на його плечі висить торбина із мерзенного штучного хутра леопарда, а не та, яка була у нього декілька хвилин тому там, звідки він сюди прибув, як на нього, то такої торби він ніколи б навіть до рук не взяв, і лише ясним небесам відомо, що в тій торбині є, бо ж вона йому не належить, і він волів би отримати свою власноручно зроблену торбину, хоча, звичайно, він страшенно жалкував, що передчасно зняв її, точніше, сировину для неї, то пак кролячу шкірку з попереднього власника, тобто — кролика, до якого він мав честь спробувати так безуспішно звернутися. Власне все, що він устиг уголос сказати, помістилося в "...".
— Познайомся з тритоном, на якого ти наступив,— промовив голос.
І ось у коридорі перед Артуром постав величезний, зелений, вкритий лускою тритон. Артур повернувся, зойкнув, стрибнув назад і опинився всередині кролика. Він скрикнув ще раз, та стрибати було нікуди.
— То теж був я,— погрозливим басом продовжував голос,— нібито ти й не знав...
— Знав? — стрепенувся Артур,— звідки я міг знати?
— Чим цікава реінкарнація,— скреготав голос,— так це тим, що більшість людей, більшість душ, не усвідомлюють, що вони реінкарновані.
Він зробив багатозначну паузу. Щодо Артура, то йому видавалося, що тут і забагато багатозначності.
— А я усвідомлював,— просичав голос,— тобто я усвідомив. Повільно. Поступово.
Він, хоч хто він був, знову зробив паузу і перевів подих.
— Чи міг я що-небудь змінити, га? — заревів він,— коли кожного разу, знову і знову, знову і знову, зі мною траплялося одне і те ж! У кожному перевтіленому житті я гинув від руки Артура Дента. На будь-якій планеті, в будь-якому тілі, в будь-який час, тільки я починаю обживатися, як ось тьопає Артур Дент — хрясь — і мене немає.
— Цього важко не помітити. Маючи такий прискорювач пам'яті. Таку собі указку. Таке зрозуміле роз'яснення, колька тобі під ребро! В чому ж тут заковика? — питала сама себе моя душа, коли всяк раз злітала в піднебесну після чергової безрезультатної, перерваної Дентом вилазки в світ життя,— оцей хлющ, що переїхав мене, коли я, нікого не чіпаючи, скакав, перетинаючи дорогу, до мого улюбленого ставка, когось мені нагадує... І поступово я спромігся збагнути причину цих подій. Денте, ти мій нескінченноразовий убивця!
Луна багатоголосо повторила його останні слова в обох кінцях коридору. Артура пробрав холодний піт, він мовчав, хитаючи головою, наче не вірив власним вухам.
— Настала ця мить, Денте,— знову пролунав сповнений ненависті голос, зриваючись на вереск,— настала ця мить, коли нарешті очі мені відкрились!
Те, що постало перед Артуром, було невимовно гидке, один лише вигляд його змусив Артура задихатися й харчати від жаху; ось спроба змалювати це гидке видовище. То була величезна печера з слизистими рухливими стінами, в якому переверталося між жахними білими надгробками колосальне, слизьке, мов слимак, неоковирне, китоподібне створіння. Високо над печерою підіймалася широка заслона, за якою виднілися темні западини ще двох страшенних печер, де...
Зненацька Артур Дент дотямив, що заглядає у свій власний рот, хоча перш за все він мав звернути увагу на живу устрицю, яка безпорадно до нього поринає.
Зойкнувши, він відсахнувся і відвів погляд.
Коли він знову підвів голову, мерзенне видіння щезло. В коридорі було темно і, на якийсь час, навіть тихо. Він залишився наодинці зі своїми думками. То були дуже неприємні думки, і він волів би, щоб зараз поруч з ним була якась приязна душа.
Потім щось загуркотіло, і велика брила стіни від'їхала вбік, на мить відкривши ще одну ділянку непроглядної темряви. Артур зазирнув туди з таким острахом, як миша зазирає в темну собачу будку.
І знову до нього озвався голос.
— Скажи мені, що то був збіг, Денте. Спробуй-но сказати, що то був збіг!
— Заприсягаюся, то був збіг,— зразу відповів Артур.
— Брехня! — заревло у відповідь.
— То був,— сказав Артур,— то був...
— Якщо то був збіг,— загримів голос,— то я не Аграджаг!!!
— І очевидно,— обізвався Артур,— ви будете стверджувати, що таким було ваше ім'я.
— Атож! — прошипів Аграджаг, з такою певністю, наче він щойно виснував хитромудрий силогізм.
— Та все ж я вважаю, що то був простий збіг,— сказав Артур.
— Ану, зайди сюди і повтори! — заревів голос у новому нападі люті. Артур зайшов і повторив, що то був збіг, чи принаймні майже повністю
повторив, що то був збіг. На останньому складі останнього слова його язик прилип до піднебіння, бо ввімкнулося світло і освітило те приміщення, до якого він зайшов.
То був Собор Ненависті.
То був витвір не просто перекрученого розуму, а розуму, зігнутого в баранячий ріг.
Собор був величезний. Він був страшний.
Там стояв бовван.
До боввана ми ще повернемося.
Складалося таке враження, що простора величезна зала була вирубана всередині скелі, а складалося воно тому, що насправді так і було. Очманілому Артурові, який стояв, роззявивши рота й озираючись навкруг, здавалося, що стіни самі крутяться навколо нього.
Стіни були чорні.