Хатинка в долині Мітітсі розвалилася. В ній ніхто не захотів жити — і місцевість була малопринадна, і жахливий грізлі наганяв на всіх смертельного жаху.
IV
Пізніше у верхів’ї Мітітсі знайшли золото. З’явилися золотокопачі, все по двоє, і почали блукати посеред гір, рити землю та забруднювати струмки. Переважно це були підстаркуваті люди, що почали вже сивіти. Вони жили весь час у горах і дуже скидалися на ведмедів. Як і грізлі, вони скрізь копали і рились, але не заради смачних, корисних корінців, а заради блискучого жовтого піску, якого не можна їсти. Як і грізлі, вони нічого так не хотіли, як того, щоб їм не заважали ритися в землі.
Здавалося, що вони розуміли Ваба. Коли Ваб уперше зустрів їх, то став на задні лапи і його маленькі очі засвітилися недобрим зеленим вогнем. Старший чоловік сказав товаришеві:
— Не чіпай його, і він нас не зачепить.
— Але який він здоровило, правда ж? — стривожено мовив той.
Ваб уже готовий був кинутися на них, проте щось його стримувало — щось йому самому незрозуміле, щось таке, що і в людині, і в ведмеді важить більше навіть за його розум, даючи можливість знаходити правильне рішення навіть у найскладніших життєвих обставинах.
Звичайно, Ваб не зрозумів, про що балакали поміж собою ці люди, але відчув у них щось інше, не таке, як завжди. Запах людини й заліза був і тут, але цей запах був не такий гострий, і тому Ваб не лютував так. як раніше.
Люди не рухалися, Ваб глухо зарикав, опустився на всі чотири лапи і зник.
Під кінець цього року Ваб знову зустрівся з чорним ведмедем. Та який він став тепер маленький! Ваб міг його одним ударом перекинути через Грейбул.
Але чорний ведмідь не став цього чекати. Він швидко, хоч і задихаючися, виліз на дерево. Це був товстий, гладкий ведмідь. Ваб підійшов до дерева, став біля нього на задні лапи, сягнувши висоти в дев’ять футів. Своїми здоровенними кігтями він зірвав усю кору з дерева. Від кожного удару його лап дерево тряслося, а чорний ведмідь на ньому тремтів і скрикував із жаху.
Що пригадав Ваб, побачивши чорного ведмедя? Може, давно забуту рідну річку Пайні, тамтешні ліси, в яких так багато різної їжі?
Ваб залишив переляканого ведмедя на самісінькому вершечку дерева, а сам, не довго думаючи, почимчикував уздовж Мітітсі до Грейбулу, обминув гору Рімрок і через кілька годин уже був у рідному лісі нижнього Пайні, де було, як і колись, у далекому дитинстві, чимало ягід та мурах.