Починаючи зі слів: "За вас, мислителі..." — годинник б'є дванадцяту.
Донька Пашкевич а. Яке все стало урочисте! Я почуваю, що стою на земній кулі, на планеті, і вона летить. Нове століття! Щось величне приходить в наше життя.
К і ч у н о в. Так. Сьогодні ніч великих передчуттів і високих бажань.
Студенти. За високі бажання!..
Пашкевич. Тост, гостю Іване Володимировичу, ваші бажання?
Мічурін. Багато бажань хвилюють мене, тобто одне бажання: я хотів сказати, панове, саме для даного випадку...
Всі. Яке?
Мічурін. Я хотів би в цьому столітті посягнути в якійсь мірі на світовий порядок.
Сміх.
Карташов. Дуже скромно.
Пашкевич. Чому? Будь ласка.
Мічурін. Дев'ятнадцять століть нашої ери спостерігає людина таємничу мінливість в природі під впливом мінливих оточуючих умов. Але коли я повстану, так би мовити? Повстану і створю мінливість в природі за своїм бажанням? Я маю на увазі створення запланованих спадкових змін.
Студенти. Браво! Браво! Сивцев. Ач, куди сягнув!
Картато в. Остільки ж красиво, оскільки й неможливо.
Пашкевич. Тихше, панове!
Мічурін. Хто посміє зрівнятись тоді з могутністю народу?! Коли труд на землі стане творчістю, мистецтвом! Все стане іншим!
Студенти. Браво! Браво!
Студенти підводять Мічуріна до рояля. Одна з дівчат почала грати.
Картато в. Власне, чому все обов'язково повинно стати іншим? Іншим — ще не значить більш досконалим.
Дружина Пашкевича. Панове, не сперечайтесь. (До Мічуріна). Прекрасно!
Сивцев. Ну! Для новорічного снігу це занадто, але для віку, раз за сто років,— можливо.
Студент. Пане Мічурін, це грандіозно! Це прекрасно! Ви напишіть книгу таку, щоб прозвучала на весь світ!
М і ч у р і н. До книги мені ще далеко.
Донька Пашкевича. Що ви! Ви знаєте, батько сказав, що ви створюєте для людства нову науку землеробства...
Мічурін. Ну, що ви. Дякую.
Студент. Скажіть, звідки у вас це розуміння?
Мічурін. Від батька й діда. Я вирощую рослини з чотирьох років. Все життя сиджу на грядці й дивлюся вниз.
Кічу но в (очевидно, на адресу Карташова). Багато хто дивиться вниз!
Пашкевич. Тільки одні бачать калюжу, інші — зорі. Іван Володимирович бачить...
Донька Пашкевича. ...зорі!
Мічурін. Я бачу сни... Поринаю в спостереження... Так. Тільки сни ці, признатися, поки що важко заробляти. Іноді один сон за п'ять років заробиш, а то й того менш... За ваше здоров'я!
Пашкевич. За ваші сни!
Студенти. За зорі!
Донька Пашкевича. З новим століттям!
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
Рання весна. В саду біля веранди працює Терентій. На першому плані біля розчиненого широкого вікна веранди Олександра Василівна. Вона напівлежить у кріслі, хвора.
Олександра Василівна. Ну ось і новий сад на новому місці. Очам не віриться, що це ми його перенесли сюди руками оцими. Що продавати, Терентію?..
Т е р е н т і й. Та все вже продали. Не шкода мені праці, дерева жаль. Пропащі дерева.
Олександра Василівна. Оцими ось руками. Як радісно мені!
Терентій. Що продавати, не втямлю?
Олександра Василівна. Пригадуєш, коли тієї весни, вночі, в дощ, усі ми троє звалилися в рів з водою. Ти проклинав тоді дорогу в темряві, в грязюці. Пригадуєш, що він сказав?..
Терентій. Відомо, що: "Дурень". Хіба почуєш що путнє від нього?
ОлександраВасилівна. Ні, він сказав: "Дурний, це дорога до безсмертя".
Терентій. Ви мене безсмертям не годуйте. Що завтра на базар нести?
Олександра Василівна. Та щось таке, щоб не помітив. Крісло там, чи що? Нічого ти, Терентію, не бачиш. Темна твоя душа.
Терентій. Дурниці. Ви мені картоплі дайте. Щоб посадив весною, а восени поїв: картопля, ріпа, огірок. Гов'ядина! А це... коли воно виросте? А виросте, то зволь вгадати — яка, як не замерзне. А там і помирати час.
Олександра Василівна. Терентію, те, що ти сказав, жахливо. Це не твої слова.
Терентій. Каюсь, не мої. Важко мені з вами — ото й говорю — абищо.
Олександра Василівна, йому ти такого ніколи...
Терентій. йому вже не скажу до смерті. Нехай, так уже мені випало... То що ж нам продавати?..
Олександра Василівна. Недобре мені, Терентію. '
Терентій. Бачу.
Олександра Василівна. Як простудилася тоді, з церкви ідучи...
Т е р е н т і й. А-а... Діло не в простуді. Олександра Василівна. А в чому ж? Т е р е н т і й. Не знаю. Ваша таємниця, не моя. Олександра Василівна. Не треба так, Те-рентію.
Т е р е н т і й. Мовчу.
З-за веранди з'являється Мічурін з садовим інструментом, ящиком з землею, чимось до краю захоплений.
Мічурін. Сашо. Ти тут? Що з тобою? Олександра Василівна. Нічого. Тобі видалося щось?
Мічурін. Ні. Я щось хотів сказати... забув... Хм... Що ж це я хотів сказати?.. Ага!..
Олександра Василівна. Що?
Мічурін. Приснився дивний сон. Якесь весілля. І ми віддали заміж доньку, а вона — вишня. І все — музика, музика. Потім дивлюсь — а вона не вишня, а японська черешня.
Олександра Василівна. Це ти думав щось.
Мічурін. Ні, я... Це що в нас — завтра чи сьогодні?
Олександра Василівна. Сьогодні.
Мічурін. Сьогодні? Як, сьогодні?
Терентій. Господи! Час — і той вже розгубили! (Виходить).
Мічурін. Дозвольте, дозвольте... (Поклав інструмент, присів і почав щось дивитися в записній книжці).
Входить Бурьонкін.
Бурьонкін. Добрий день, Іване Володимировичу! Мічурін. Заждіть, заждіть. Де ж це воно? Яке число?
Бурьонкін. Дуже важливі події відбулися в світі. Мічурін. Так, так... Бурьонкін. Вже другий рік.
Мічурін. Заждіть, заждіть. Зараз, одну мить. (Іде знову на веранду).
Бурьонкін. Кажуть, у місті холера.
Олександра Василівна. Так, так. Я забула провідати хвору. Ти пообідаєш без мене... Іване...
Мічурін (з'являючись). Чого тобі?
Олександра Василівна. Ти пообідаєш без мене.
Мічурін. Обідати не хочу.
Олександра Василівна (до Бурьонкіна). От бачите...
Мічурін. Дивись, що робиться. Ось...
Показує їй померзлі сіянці.
Олександра Василівна. Знову ні? Мічурін. Ні.
Олександра Василівна. Отже, всі труди пропали марно...
Мічурін. Як, марно?.. Я сказав — ні. Це дуже багато, моя люба. О, тепер я знаю, що робити... Помилка! Тисячі дурнів, подібних до мене, століттями повторюють її. Чому? Тому що косність розуму, млявість духу... Те-рентію!
Голос Терентія. Іду!
Мічурін. Акліматизація. Яка дурниця! І от знаю, що нічогісінько не вийде, а сію. Яка сила інерції захована в людині! (Кидає сіянці).