Життя в цвіту

Сторінка 12 з 16

Довженко Олександр

Карташов (до Сивцева). Ач, куди загнув.

Мічурін. Але це тільки початок біографії. В новому сорті з'явились і нові недоліки — рано стали достигати. До кінця серпня губиться соковитість, з'являється мучнистість, гнилизна. Тоді я вводжу в дію ментора, тобто прищеплюю йому на нижні гілки, ближче до стовбура, пасинки іншого, старого сорту. А через кілька років — ще шість пасинків інших зимових сортів. Як змінювались сорти з року в рік, як вони твердішали, важчали, набирались аромату, як стали достигати все пізніше і пізніше — це дивна картина! (Плаче від творчого захоплення). І дерево з комбінацією властивостей трьох найближчих сіменників стало міцним, ні зимових морозів, ні весняних — нічого не боїться.

Оплески.

Припиніть. Я не артист. До речі, біографія не закінчена. (Голосно, з нотою особливої, урочистої, наступаючої сили). Через п'ятнадцять років я прищеплюю його в крону дорослої антонівки півторафунтової! В результаті — дуже висока врожайність, плоди збільшуються до крайнього розміру! Присмак антонівки є? Піонер. Нема!

М і ч у р і н. Ах ти! Все перепробував! Немає присмаку антонівки!.. Це значить — новий сорт виробив уже в собі повну стійкість і не підпадає вегетативному впливу підщеп.

К і ч у н о в. Це класично, Іване Володимировичу! Це велично! Яка точність думки!

Мічурін (до Кічунова). Це, Василю Васильовичу, взаємність довгої любові і згоди. Я штучно і тактично підставив природі відповідні умови для створення нового сорту. Ось за цю увагу, за відданість і вірність прекрасна дама і пішла мені назустріч. Роман продовжувався двадцять п'ять років.

Карташов. Це дуже захоплюючий роман, Іване Володимировичу! Тільки я боюсь...

Мічурін. Ну, ви завжди чого-небудь боїтесь.

Карташов. Та ні, дозвольте. Я хотів зауважити, що це надзвичайно цікаво, хоч у нас існує кілька аргументів, якими б ми хотіли довести протилежну точку зору. Ви дозволите?

Мічурін. Так.

Карташов. Дозвольте бути зовсім відвертим. Мічурін. Будь ласка, хоч це вам, як я помітив, ніколи не вдається.

Карташов. Е-е... мм... е-е...

Сивцев (тихо). Тільки ми просили б вас не при публіці.

Мічурін. Чому?

Карташов. Ми не хотіли б ставити вас у незручне становище як великого садівника.

Ці слова прикро вражають Мічуріна. Він, мов поранений, мовчки відходить від стола до вікна. Це помічає професор Кічунов.

К і ч у н о в. Заждіть, заждіть, я щось не розумію тут... Що ви хочете сказати?

Карташов. Ви, звичайно, розумієте, що все це виключно серйозно і що справа тут не тільки в яблуці?

Сивцев. Що це яблуко — так би мовити, символічний плід дерева пізнання?

Кічунов. Чому символічний? Я бачив тут зовсім реальний вегетативний гібрид яблуні і груші.

Карташов. Яблуні і груші? Нема такого плоду!

Кічунов. Як нема? Чому?

Карташов. Тому що цього бути не може!

Т е р е н т і й. Драстуйте! Та ви ж тримаєте його в руці.

Сміх.

Покуштуйте!

Карташов (випускає з рук яблуко). Дозвольте, дозвольте! Іване Волод... я не розумію! Перестаньте мене містифікувати! Я не можу куштувати того, чого нема! Відмовляюсь!

Сивцев (піднімає випущене яблуко). Пробачте, припустимо — цей плід навіть є. Припустимо — ця ви: падкова модифікація могла виникнути...

Карташов. Так. Я припускаю. Більше того, я навіть з'їв її, як дане, що об'єктивно існує. Але з цього зовсім ще не виходить... е... е... тобто... що висновки, які ви робите публічно, це — пробачте...

Сивцев. Це неможливо! І цього ми нікому не дозволимо...

Кічунов. Хто це'ми?

Сивцев. Прекрасно ви знаєте хто.

К і ч у н о в. Говоріть ясно і без отих загадкових узагальнень.

Мічурін (відходить від вікна). Я вас покликав на свято. Але, бачу, свято моє не відбулось... Скажіть на прощання, нащо ви ховаєте .мене? Нащо відгороджуєте мій сад від світу?

Сивцев. Даруйте, даруйте.

Карташов Сивцев

Мічурін. Я вас4 питаю. Доки ви будете замовчувати мій труд?

Сивцев )

Карташов. Ми визнаємо гібридизацію міжвидову і навіть міжродову. Визнаємо деякий вплив відкритого вами ментора... Але... на жаль, в еволюції це не має перспектив. Організм у своєму розвитку автономний від умов життя.

Мічурін. Дурень.

Карташов. Прошу без грубощів. Ви... ви звужуєте мені судини! У мене гіпертонія!

Мічурін. Слово має професор Сивцев.

Сивцев. Умовимось, Іване Володимировичу, без цього... без словечок...

Мічурін. Будь ласка.

Сивцев. Причини мінливості спадковості незбагненні!

Мічурін. Папуга! Сивцев. Без грубощів.

Мічурін. А чому б мені не бути грубим з вами? Ви мої противники, люди безідейні, благополучні, обмежені.

Сивцев (благородно обурений). Я мовчу.

Мічурін. Добре, беру папугу назад.

Сивцев. Генні і хромозомні мутації виникають випадково... Зрозумійте ви...

Терентій. А я розумію так, своїм розумом, що ніяких генів та хромозомів взагалі нема!

Карташов. Як — нема? А що ж, по-вашому, є?

Терентій. Служба.

Сміх.

Мічурін. Академік.

Карташов. Ось наукова розмова в лабораторії біолога!..

Мічурін. Справа не в розмові, а в революційному землеробстві і революційному тваринництві. Вже б кому, як не біологам, зійти з п'єдесталу на землю і заговорити мовою народу. А не плутатися в тумані: випадково, незбагненно! К чорту таку науку!

Карташов. Шкода. Мені дуже прикро. Якщо хочете знати, я завжди був схильний захоплюватись вашим фанатизмом. Але ж треба бути великодушним і не забувати, що не тільки ви мрієте про щастя людства.

Мічурін. Облиште.

Карташов. Запевняю вас! Звичайно, людству байдуже, хто зробить його щасливим,— ви чи ми...

К і ч у н о в. На жаль, світ побудований так, що для щастя людства потрібне чиєсь страждання...

Мічурін. Так-так. А його, в усякому разі, було в цьому саду... (До Карташова). Облишмо розмову.

Карташов. Будь ласка.

Мічурін. Тільки знайте: від цього вам не втекти. (Показує "яблуко розбрату"). Доведеться покуштувати. І чим пізніше, тим гіркішим видасться вам його смак. (До Кічунова). Ми з вами вийдім на хвилину.

Сивцев. Та ні, навіщо ж. Ми можем...

Мічурін і Кічунов виходять.

Карташов. Ну, що ж... Дуже шкода...

Карташову і Сивцеву нічого іншого не залишається, як піти.

Терентій. Ех, вчені!.. Я б таких вчених... Рябов. Не треба.

Терентій. А, ну їх! Ось тепер побачите. Рябов. Що?