Враз двигун почав кашляти. Свічки, знову свічки! Останній відрізок схилу проїхав з вимкненим двигуном, поки авто не зупинилося на рівній дорозі, і лише тоді відкрив капот.
Проблема була, як завжди, в залитих мастилом свічках другого і четвертого циліндра. Викрутив його, прочистив, після чого засунув на давнє місце і ввімкнув стартер. Тепер двигун функціонував, і Клерфе натиснув кілька разів рукою на педаль газу, щоб усунути зайве мастило. Мотор знову заревів. Коли випростався і побачив, що галас сполохав коней, запряжених в сани, що під'їжджали з другого боку. Коні стали дуба і, шарпаючи саньми, кинулися у бік авто. Клерфе вибіг їм навперейми, вхопив лівого коня за віжки і добру хвилину дозволив себе волочити.
Врешті коні зупинилися. Вони тремтіли усім тілом, а над головами клубочилася хмара пари. Їхній переляканий, божевільний погляд справляв враження, мовби очі належали якимсь доісторичним істотам. Клерфе обережно опустив віжки. Коні стояли, пирхаючи і побрязкуючи дзвониками. Вочевидь, то не були звичайні шкапи, вживані до запрягу.
З саней піднявся високий чоловік в чорній хутряній шапці і почав заспокоювати тварин. Біля нього сиділа молода жінка, котра міцно вхопилася за поручні. У неї було засмагле обличчя і дуже світлі очі.
— Мені дуже прикро, що я вас налякав, — сказав Клерфе. — Я не подумав про те, що коні тут не звиклі до авто.
Чоловік ще трохи займався кіньми, після чого пустив поводи і сів у сани.
— Не звиклі до авто, які так галасують, — сказав холодно. — В кожному разі сани я міг би сам затримати. Проте я дякую, що ви намагалися нас врятувати.
Клерфе оглянув свої штани, потім підняв очі і побачив зарозуміле обличчя, в якому тлів ще слід насмішки, мовби той глузував з того, що він без потреби вчинив героїчний жест. Вже давно ніхто у нього не викликав такої відрази з першого погляду.
— Я не збирався рятувати вас, — відказав сухо, — а своє авто від полоззя ваших саней.
— Маю надію, що ви при цьому не дуже вимастилися.
Чоловік зайнявся знову кіньми. Клерфе придивився до жінки.
"Вона і є причиною, — подумав. — Він сам хоче залишитися героєм".
— Ні, я не вимастився, — відказав повільно. — Для цього треба чогось більшого.
Санаторій "Белла Віста" розташувався на узвозі вище села. Клерфе припаркував авто біля входу, де стояло вже кілька саней.
— Клерфе! — гукнув хтось.
Озирнувшись, побачив, на своє здивування, Ґольманна, який наближався до нього. Думав, що застане його в ліжку.
— Клерфе! — гукав Ґольманн. — Це справді ти?
— Авжеж. А ти? На ногах? Я думав, лежиш у ліжку.
Ґольманн розсміявся.
— Лежання тут старосвітське. — Поплескав Клерфе по спині і втупив погляд в авто. — Мені здалося, що я чую знизу гарчання "Джузеппе", я думав вже, що то галюцинація. А потім побачив, як ви піднімаєтеся вгору. Що за несподіванка! Звідки ти їдеш?
— З Монте-Карло.
— Ти диви! — Ґольманн не міг заспокоїтися. — І на додачу з "Джузеппе", цим старим левом! Я думав уже, що ви забули за мене!
Попестив кузов авта, в якому не раз їздив на перегонах. У ньому дістав також свою першу важку кровотечу.
— То це таки "Джузеппе", правда ж? Не його менший брат?
— Так, "Джузеппе". Але вже не бере участі в перегонах. Я викупив його з фабрики. Тепер на пенсії.
— Як і я.
Клерфе підняв очі.
— Ти не на пенсії, лише у відпустці.
— Цілий рік! То вже не відпустка. Але ходімо всередину. Мусимо відсвяткувати цю зустріч! Що ти п'єш? Далі горілку?
Клерфе кивнув.
— А ви маєте тут горілку?
— Для гостей є усе. Це сучасний санаторій.
— Принаймні робить таке враження. Виглядає на готель.
— На цьому, між іншим, полягає лікування. Сучасна терапія. Ми вже не пацієнти, а курортники. Такі слова, як "хвороба" і "смерть", — табу. Просто їх ігнорують. Прикладна психологія. Дуже практична для духу, але люди всупереч цьому помирають. Що ти робив у Монте-Карло? Був на перегонах?
— Звичайно. Ти вже не читаєш спортови́х вістей?
Ґольманн знітився.
— Спочатку читав. Потім припинив. Маразм, правда?
— Навпаки, дуже розсудливо. Ти почнеш читати, коли знову їздитимеш.
— Так, — сказав Ґольманн. — Коли знову їздитиму. І коли виграю великий приз. З ким ти їхав у пробігу?
— З Торріані.
Рушили до входу. Схили гір червоніли від сонця. Лещетарі шмигали у цьому блиску, мов чорні коми.
— Гарно тут, — зауважив Клерфе.
— Авжеж, гарна в'язниця.
Клерфе не відповів. Знав інші в'язниці.
— Ти тепер завжди їздиш з Торріані? — запитав Ґольманн.
— Ні. Раз з одним, раз з другим. Чекаю на тебе.
Сказав неправду. Уже півроку Клерфе їздив з Торріані на всіх перегонах спортових авт. Але що Ґольманн не читав спортових вістей, то ця брехня була невинна. Зате подіяла на Ґольманна, як вино. На його чолі з'явилися краплі поту.
— Ти добився чогось в пробігу? — поцікавився.
— Ні. Ми спізнилися.
— Звідки ви їхали?
— З Відня. То була безглузда ідея. Усі совєтські патрулі затримували нас дорогою. Всі думали, що ми хочемо захопити Сталіна або підкласти десь динаміт. Зрештою, я не хотів виграти, тільки випробувати нове авто. Але ж у них там дороги, в тій російській зоні! Як з льодовикової епохи.
Ґольманн розсміявся.
— То була помста "Джузеппе"! А де ти їздив раніше?
Клерфе підняв руку.
— Напиймося чогось. І зроби мені певну послугу: упродовж перших днів розмовляймо про все, тільки не про перегони і авта!
— Але ж, Клерфе! То про що ж ми розмовлятимемо?
— Це лише кілька днів.
— До біса! Щось сталося?
— Ні, ні. Просто я втомлений. Я хотів би відпочити і кілька днів не чути про цю холерно ідіотичну забаву, коли люди ганяють колами на супершвидких машинах. Розумієш, що я маю на увазі?
— Звичайно, — сказав Ґольманн. — Але в чому справа? Що сталося?
— Нічого, — відказав роздратований Клерфе. — Просто я марновірний, як і кожен інший. Мій контракт закінчується і не був поновлений. Я не хочу викликати вовка з лісу. Це все.
— Клерфе, хто розбився?
— Феррер. На зовсім легеньких, просто-таки гівняних перегонах на побережжі. Йому ампутували ногу. А та навіжена баба, яка вешталася з ним від перегонів до перегонів, фальшива баронова, не хоче його тепер бачити. Сидить в казино і реве. Не хоче каліки. А тепер ходімо, поставиш мені горілку.