Як і минулих літ, написав і до нового циклу (1850 року) заспів – "Лічу в неволі дні і ночі", закінчивши його словами:
Хоч доведеться розп’ястись,
А я таки мережать буду
Тихенько білії листи!
Мережав їх і далі. Зачитувався тепер Лермонтовим і знаходив у цьому духовий відпочинок, розраду й потіху:
Прочитаю
Собі хоть мало… оживу…
Надію в серці привітаю,
І Бога Богом назову.
Клопоти про дозвіл малювати
По виїзді Лазаревського й Левицького оселився у Ґерна на оренбурзькому передмісті Нова Слободка у вільнім фліґелі його садиби. Зійшовся тепер із польським товариством. В Оренбурзькому краї було бл. 2 000 поляків-засланців, і число їх в 1849-50 роках почало у зв’язку з європейськими подіями щодалі більше зростати. Сестра капітана Ґерна була одружена з Кіршею, урядовцем оренбурзької інтендантури. У Кіршів бував і Залеський. Крім Залєського, Шевченко зблизився ще з польськими засланцями Станевичем, Є. Середницьким, Людвіком Турно і ксьондзом Михайлом Зельонкою, з товаришем Лазаревського по службі Аркадієм Венґжиновським, видатною постаттю серед польської оренбурзької колонії, якого пізнав іще в 1847 році. Зблизився і з оренбурзьким аптекарем-поляком М. Цейзиком. Поляки ці мали зв’язки із своїм краєм, були добре організовані і знали про європейські події багато такого, про що не можна було довідатися з преси. Група польських засланців влаштувала на честь Шевченка скромний бенкет. Відгуком цих зв’язків поета був його вірш "Полякам".
Але знайомства Шевченка не обмежилися ні відомим уже нам інтимним гуртком, ні польським товариством. Ф. Лазаревський оповідав, що взагалі в Оренбурзі поета, "як то кажуть, на руках носили". Він був прийнятий скрізь, навіть у "вищих сферах" Оренбургу, бував навіть запрошуваний на прийняття до самого генерал-губернатора Обручева. Але з тієї сфери вибирав товариство тільки таких людей, що культурним рівнем або моральними якостями вирізнялися з-поміж свого середовища. Був він "своєю людиною" у барона Майделя, старшого військового лікаря в Оренбурзі, малював портрет дружини квартирмейстера штабу корпусу полк. Бларамберґа тощо. Бларамберґ був ученим дослідником Прикаспійського краю й Персії. Доктор Майдель як лікар виявив під час холери 1848 року надзвичайний героїзм, коли всі лікарі, забуваючи і присягу, і дисципліну, покинули завалений трупами Оренбург, він один залишився в цьому пеклі й в абсолютно безнадійній обстанові, дарма що засипав на ногах, падаючи від утоми, нікому не відмовив у лікарській допомозі, маючи тисячі хворих. Такі люди притягали до себе Шевченка, і вони теж мали до нього пошану.
Буваючи в таких домах, як Майделя, де збиралася сама "сметанка" оренбурзького товариства, Шевченко "тримався з гідністю й навіть з гордою повагою", як оповідає Ф. Лазаревський: "він нікому не накидався, не втручався ні до чиєї розмови; всі зверталися до нього, і всім він відповідав стримано, з ледве помітним відтінком іронії і з почуттям власної гідності". Пані Матільда Обручева, жінка генерал-губернатора, грала в Оренбурзі роль дами-патронеси. Становище її добре вмів використовувати кс. Зельонка, здобуваючи всякі полегші для засланців-поляків, якими піклувався як священик справді високих чеснот. Чи він, чи хто інший із приятелів Шевченка – невідомо, але хтось дуже зручно підсунув чи самій генераловій дружині, чи може генералові думку замовити Шевченкові її портрет. Шевченко чудово виконав його олійними фарбами. Була це справді пікантна історія.
Вірний сатрап Миколи І, людина диких норовів, тупий "солдафон" Обручев, очевидно, заплатив гроші за цей портрет "рядовому з митців-малярів" Тарасові Шевченкові, про якого дістав найгостріший наказ самого царя – заборону митцеві писати й малювати. Мав Обручев і піднесений йому Бутаковим розкішний альбом оренбурзьких краєвидів, що їх виконав Шевченко аквареллю. Справа виглядала ще гірше для Обручева, якщо портрет його жінки був подарунком засланця. Не дивно, що Шевченко почував себе вільною людиною: жив на приватному помешканні, ходив по місті в цивільному одязі й нікого не боявся. Обручев, очевидно, був переконаний, що справа про дозвіл Шевченкові малювати на добрій дорозі, бо III Відділ сам розпочав про це листування. Але кінець грудня приніс Шевченкові тяжке розчарування, начальство ж поставив у ніякове становище: гр. Орлов на запитання Обручева з 20 листопада відписав, що цар не дав згоди на те, щоб Шевченкові було дозволено малювати.
Сталося це ще перед від’їздом Бутакова й Левицького до Петербургу. Шевченкові одночасно було сказано, що він мусить повернутися до своєї роти в Раїмі. Щастям було, що це мало статися лише весною, бо зимою подорож до Аралу була неможлива, так що Шевченка по виїзді Бутакова покищо ні до якої оренбурзької військової частини не приділили. Це він міг завдячувати і Бутакову, і Матвеєву, і Ґернові, – над цією справою, мабуть, усі його приятелі радилися. Шевченко залишився й далі жити у Ґерна цілком вільно, чекаючи весни, конкретно – 1 травня. Формально "команду" свою Бутаков передав Поспелову, фактично ж про Шевченка в цьому акті не було ніякої згадки, бо взагалі "команда" та ні з кого не складалася, та й ніяких уже функцій в Оренбурзі не могла мати: всі, хто прибув до Оренбургу з Аралу, розійшлися по своїх військових частинах.
Шевченко тремтів на одну думку про поворот до проклятого Раїму і був тяжко прибитий царською відмовою. Але до весни ще був час, щоб спробувати врятуватися, і поет написав листи В. А. Жуковському й гр. Орлову. Просив у Жуковського заступництва, а самому гр. Орлову писав: "Прошу однієї великої милости – дозволу малювати. Я в житті моїм не малював нічого злочинного, – свідчуся всемогутнім Богом! Благаю Вас! Ви неначе сліпому відкриєте очі й оживите мою вбиту душу". Покликався в обох листах на зруйноване в тяжкій службі здоров’я, покликався на Бутакова, як на "свідка своєї поведінки впродовж двох років".
Нарікав на своє горе і в листах до Лизогуба, до Бодянського, до Репніної. Просив кн. Варвару, щоб і вона написала до Жуковського й до Гоголя, з якими вона була добре знайома. Просив її прислати адресу Гоголя, – збирався й сам до нього писати. Хапався за всяку можливість. "Яка жахлива безнадія! Така жахлива, що одна тільки християнська філософія може боротися з нею". "Злидні матеріальні – ніщо проти злиднів душі, мене ж кинуто на поталу одним і другим, – додавав поет у листі до княжни Варвари. Але безнадії не дав себе опанувати, – ці самі листи його повні були просьб до друзів про всякі книжки, повні бажання прогнати нудьгу, що ссала його серце.