Повернувшись до Кос-Аралу, він оселився там у поганенькому, збитому з дощок бараці. Докучала страшна, безнадійна одноманітність. Розваг не було ніяких. Може єдиною було полювання на джулбарса, тобто на тигра, що загриз уже не тільки багато худоби, а й двох людей. Бутаков, коли люди вислідили цього тигра, організував облаву, мобілізувавши половину своєї залоги. Убитого велетня, короля пустелі, Шевченко прекрасно змалював. Взагалі ж не було чим рятуватися від нудьги. Писав в одній із своїх "трістій":
Мов за подушне, оступили
Оце мене на чужині
Нудьга і осінь. Боже милий!
Де ж заховатися мені?
Що діяти? Уже й гуляю
По цім Аралу, і пишу,
Віршую нищечком, грішу,
Бог-зна колишнії случаї
В душі своїй перебираю
Та списую…
Поки ще були теплі дні та не докучали страшні вітри, можна було бродити по острові, подивитися хоч і на одноманітний, та все ж таки колоритний морський простір, але вже 22 жовтня почалися морози. Прийшла непогода, повіяли осінні буревії, а по них піднялися й дикі сніговії. Потяглися ще нудніші, ще одноманітніші дні, – як у в’язниці. Малювати багато не міг, бо обстанова була для цього дуже невідповідна. Більше писав. Так само, як у миргородсько-переяславський період життя, коли був прикутий хворобою до місця, так і тут, не маючи інших занять і розваг, увесь віддався поетичній творчості: написав на Кос-Аралі мало що менше, ніж за перші шість років творчості, а взагалі – четверту частину своїх творів щодо їх числа. Коли отаборилися в Кос-Аралі, то вже мав дещо й написане. Коли став порядкувати написане й написав кілька нових поезій, то, як і минулого року в Орській, так і тут розпочав нову книжечку поезій повним гіркої іронії над своєю долею заспівом: "А нумо знову віршувать…", умістивши його на початку поезій 1848 року. Знову почав,
Поки новинка на основі,
Старинку Божу лицювать.
А "новинки на основі" було багато: творча фантазія його працювала з надзвичайним напруженням, і розшукувати сюжети не доводилось. Як фігури в якомусь химерному контредансі, мінялися під пером його жанри: за баладою з’являлася поема, за нею принагідна інтимна лірика, по ній – стилізація народної пісні або ґротеск, потім знову поема або балада…
Різдвяні Свята довелося зустріти дуже сумно. Думками ввесь був на Україні. У поезії, присвяченій Ф. Лазаревському, писав на Свят-Вечір:
Наступає свято…
Тяжко його, друже-брате,
Самому стрічати
У пустині… Завтра рано
Заревуть дзвіниці
В Україні, завтра рано
До церкви молитись
Підуть люди… Завтра ж рано
Завиє голодний
Звір в пустині, і повіє
Ураган холодний,
І занесе піском, снігом
Курінь – мою хату.
Отак мені доведеться
Свято зустрічати.
Поезії, написані в Раїмі
На Кос-Аралі Шевченко висидів аж до кінця січня 1849 року – чотири місяці, а потім подався разом із Вернером до Раїму. Зимою північна частина Аралу замерзала, і з Кос-Аралу можна було до суходолу ходити й їздити через лід. Від зими 1847 року Шевченко "два роки хворів на скорбут та на біль голови". "Далекий похід [від Орської кріпості до Аральського моря] і довге купання в морі було причиною, що на всім тілі й особливо на ногах з’явилися в мене золотушні болячки, після чого голові полегшало", – писав він по двох з половиною роках д-рові Козачковському. У Раїмі були два знайомі лікарі, і хоч і там, як і на Кос-Аралі, теж "навіть і нужа" [Блощиці в Раїмі доводили людей мало не до божевілля] нападала, як писав пізніше Лизогубові, але можна було хоч ці болячки лікувати.
Командиром форту був тепер підполковник Матвеєв. Він заступав капітана Єрофєєва, що літом або восени 1848 року, напившись п’яний, збомбардував сусідню киргизьку оселю, щоб полюбуватися пожежею. Але й цей п’яниця любив Шевченка, а культурний і добрий Матвеєв прив’язався до поета всією душею, і йому було вільно робити все, що хотів. Ходив і тут із бородою, в смушевій шапці й якійсь свитці, ніяких обов’язків не виконував. Жив у якійсь хатині разом із Вернером.
Командир бриґади генерал Федяєв, що приїздив до Раїму, привіз Шевченкові з Оренбурґу цілу скриньку фарб. Шевченко малював з офіцерів портрети, беручи за кожний червінця. Міг собі тут хоч купити пляшку рому, що його дуже любив. Звичайно поет бував дуже сумний і неговіркий. У товаристві за чаркою іноді жвавішав і ставав веселіший. Тоді він всіх смішив своїми оповіданнями. Але коли все товариство більше підхмелювалося, то й Шевченкові "жарти та сміхи змінялися злим глузуванням, а далі сльозами та гіркими скаргами на свою долю". Прапорщик Н. пам’ятав, як Шевченко "ввічі називав добродушного Матвеєва бурбоном, катом і бажав йому з цілою фортецею провалитися в безодню". Навіть для вільних людей страшне було життя в цій пустелі. "Снігові замети заввишки в сажень замітали з верхом хати", "цілими тижнями не видно було світу Божого від безперестанної хуртовини". Лікар Кинкевич, з яким Шевченко приятелював, увесь час твердив про себе, що йому вже недовго лишилось терпіти, так усі були змучені нудьгою й тяжкими умовами життя.
26 березня Шевченко писав Макшеєву: "Я ось уже два місяці, як покинув свою резиденцію в Кос-Аралі, а тому й не можу сказати Вам нічого нового про тамошнє життя-буття, любий Олексію Івановичу, а про Раїм і казати нема чого: незмінний".
Нудьга була страшна. Розваг не було ніяких. Іноді офіцери їздили в гості до сусідніх киргизьких баїв. Шевченко теж їздив із ними. Раз козаки вбили великого кабана, і Шевченко брав діяльну участь у ловах на тигра, що сам себе вбив, тягнучи шнурки, прив’язані до того кабана, що його залишили як принаду, – шнурки були прив’язані до курків рушниць, прикріплених над кабаном. Прийшла ще раз пошта, але Шевченко не дістав ні від кого листів. Писав про це у вірші:
І знов мені не привезла
Нічого пошта з України…
З жалем і з болем у серці вписував до свого поетичного щоденника:
Колись божились та клялись,
Братались, сестрились зо мною,
Поки, мов хмара, розійшлись,
Без сльоз, роси тії святої.
І довелося знов мені
Людей на старості…
Але слова "клясти" не вписав і, ніби схаменувшись, продовжував
…Ні, ні!
Вони з холери повмирали,
А то б хоч клаптик переслали
Того паперу…