Щоб не робили москалі
Труни із дерева чужого, –
Аби хоч крихітку землі
Із-за Дніпра мого святого
Святії вітри принесли.
Власне в описах України – тут, на засланні завжди "святої", в якій усе "святе" – Шевченко знайшов нові поетичні засоби, нові образи, що своєю пластичністю, своїм імпресіонізмом перевищили давніші форми його пейзажних порівнянь, як от образ Трахтемирова, що
Нечепурні свої хатки
Розкидав з долею лихою,
Мов п’яний старець торбинки,
або самотньої хатини на кручі, що
…ніби сирота
Прийшла топитися в глибокім
В Дніпрі широкому,
або групи хаток, що
Мов діти в білих сорочках
У піжмурки в гаю гуляють,
або церковки, що
Оболонками старими,
Мов мертвець очима
Зеленими, позирає
На світ з домовини.
Туга загострювала поетові почуття, і він, як ясновид у трансі, переносився на рідну землю й бачив її, як живу.
1848 – 1849 рр. В Аральській експедиції
Похід до Раїму
11 травня 1848 р. вранці військовий відділ, що мав завдання супроводити й охороняти експедицію капітана-лейтенанта Бутакова, рушив із Орської на місце, де недалеко від фортеці стояв уже величезний табір експедиції. За річкою Ор’ю відправили молебень, і транспорт вирушив у далекий похід. Складався він із 2 500 возів і 3 500 верблюдів. Крім військового майна, всяких запасів та приладів експедиції, на возах везли й розібрану морську шхуну "Константин", що її мали змонтувати вже прибувши на місце. Генерал Шрейбер, що командував цією величезною валкою, мав 200 чоловік піхоти, 2 сотні уральських козаків, 600 кінних башкирів і відділ артилерії.
Хоч Шевченко, згідно з наказом, мав виступити у складі тієї 3 роти, в якій служив, а вже в Раїмі з 2 роти 4 батальйону, куди був переведений, мав перейти під команду Бутакова, але вже від самого виступу в похід його начальство ставилося до нього не як до звичайного солдата, а як до одного з членів експедиції. Він не ніс ні військового ранця (наплечника), ні рушниці й навіть відбував похід не в військовому мундирі, а в якомусь легенькому пальті: адже мав завдання й по дорозі в степу зрисовувати все, що буде прикметного, ілюструвати історію походу.
Вітру не було, але сонце пекло немилосердно. У перший же день походу Шевченко впав, зомлівши. Мабуть, був перевтомлений лагодженням у далеку путь, а крім того навряд чи міг виспатися: прощався з орськими приятелями, зав’язував нові знайомства з членами експедиції, був повен нових вражень і безперечно хвилювався. А нові знайомства були цікаві й могли його тільки задовольняти. Сам начальник експедиції Бутаков, що був родом з України – з Миколаєва – й служив у Чорноморському флоті, був людиною передовою й надзвичайно освіченою.
Помічник його штабс-капітан О. Макшеєв лише недавно переїхав на службу до Оренбургу з столиці і, в перший же день походу, зблизившися з Шевченком, запросив його ночувати разом у своїй "джеломейці", тобто повстяному наметі-кибитці. Макшеєв стояв дуже близько до гуртка Буташевича-Петрашевського і близько знав ніжинця Момбеллі, доброго знайомого поета, та й крім того мав, мабуть, десятки спільних із ним знайомих. У Шевченкові відкрив цілий скарб: крім своєї чарівної вдачі й високої інтеліґентности, поет кожному, а особливо петербурзькому інтеліґентові, міг заімпонувати своїми знайомствами в літературних, наукових і мистецьких сферах Петербурґу, Москви й Києва, своїми цікавими споминами й оповіданнями. Зустріти в пустинному степу такого товариша подорожі, як Шевченко, для освіченої людини була справжня радість.
Під час походу Шевченко лише зрідка сідав на коня, а більшу частину походу зробив пішки. Транспорт посувався поволі – робили пересічно ледве по 20 кілометрів на день. Хоч яка одноманітна була пустельна місцевість, де доводилося йти, проте поетові не бракувало вражень.
Спочатку, "за першого переходу", він, як згадував пізніше, "мабуть з незвички, не міг нічого ні бачити, ані чути, крім хмари куряви, возів, башкирів, верблюдів та напівголих киргизів, верблюжих погоничів". Але наступного дня, коли транспорт на світанку вирушив у дальшу дорогу, Шевченко поїхав в авангарді з уральськими козаками й "міг повністю віддатися своєму тихому смуткові та оглядати природу", що його оточувала:
"це був рівний (ніде ні з якого боку ані найменшого узгір’я) і, неначе білою скатертиною, вкритий тирсою степ. Чудова, але разом із тим і сумна картина. Ні кущика, ані балки, нічогісінько, крім тирси, та й та стоїть, не ворухнеться, неначе скам’яніла: ні сюрчання коника, ні цвірінькання пташки, навіть ящірка не блисне перед тобою своєю рябенькою граціозною спинкою: все, крім тирси, мертве, німе, бездиханне, тільки позад тебе глухо стогне якась велетенська потвора – це суне транспорт".
Несподівано Шевченкові довелося побачити того дня особливо цікаві для митця-пластика видовища: мариво й пожежу степу.
"Сонце підбивалося все вище й вище, степ почав неначе здригатися, ворушитися; ще за кілька хвилин на обрії з’явилися білі сріблясті хвилі, і степ обернувся в море-океан, а бокові аванпости почали зростати, зростати і вмить перетворилися на кораблі під вітрилами. Чари тяглися недовго. За півгодини степ набрав свого безрадісного монотонного вигляду; тільки козаки по боках шляху посувалися парами, неначе дві величезні темні деревини".
Ледве це скінчилося, як поет побачив на обрії білу хмарку, що то танула в повітрі, то знову з’являлася на обрії. Козаки пояснили, що це киргизи підпалили степ. Почавши "уважніше приглядатися до обрію", "справді замість хмарки побачив він білі вали думу, що швидко зникали в розпаленому повітрі". Опівдні вітер приніс запах диму. Незабаром транспорт розташувався над плесом Орі. Вогкіше повітря й купіль освіжили Шевченка. "Пожежа була ще далеко, і полум’я ще не показувалося з-за обрію". Аж коли зайшло сонце, Шевченко міг натішити зір "невиданою", "чудовою", "неописаною" "вогненною картиною":
"обрій почав займатися блідою загравою; з наближенням ночі заграва червоніла й надходила ближче; з-поза темної поземої, де-не-де ледве вигнутої, лінії почали з’являтися червоні смужки та язички. У транспорті все притихло, ніби дожидали чогось надзвичайного"… Увесь простір "неначе поширився й облився вогненними струмочками"…