Сформулювання подання в надзвичайно для Шевченка прихильній і рішучій формі можна пояснити тією атмосферою, яку створили Шевченкові в Орській його оренбурзькі друзі; його відвідували люди, що стояли близько до центральної крайової влади, про прихильне відношення до нього ще тоді, коли він був присланий до фортеці, просили вищі начальники і штабні офіцери. Та й сам Шевченко ліпшим і освіченішим офіцерам імпонував своєю повною гідності поставою, своєю інтелігентністю й чарівливістю своєї вдачі. Не могло не справляти на всіх враження й те, що він був приятель або добрий знайомий таких людей, як Брюлов, Жуковський, що особисто знав мало не всіх видатних учених, письменників і митців, що діставав листи від княжни Репніної, – для маленьких провінціальних людей і це все теж мало своє, може навіть більше, ніж власна особа поета, значення.
Справа була ніби на добрій дорозі.
Тим часом княжна Варвара Репніна, діставши від Шевченка листа, де він, оповідаючи про мальовничість і колоритність східних жанрових сцен, що так і просяться під пензель, кинув фразу: "дивитися і не рисувать – це така мука, яку зрозуміє тільки справжній мистець", так перейнялася муками свого друга, що 18 лютого написала листа до гр. Орлова. У листі цьому в усій своїй красі виявилася імпульсивна і щира вдача цієї кришталево чистої жінки. Вона переконувала Миколиного обер-ката, що "завдання чесноти" – "стежити за тим, щоб правосуддя не оберталося в жорстокість", доводила, що Шевченко тим, що його віддано в солдати й вислано з батьківщини, так тяжко покараний, що немає потреби до визначеної йому кари додавати "витончену жорстокість" ("le cruel raffinement"), забороняючи йому рисувати. Писала, що Шевченко "зовсім самотній на цьому світі" ("completement orphelin dans ce monde"), що вона, дочка князя Миколи Репніна, який стільки "страждав безневинно", вважає, що має право заступатися за нещасливих, і висловлювала переконання, що її обов’язок – помогти "гідній усякого співчуття людині, яка не має ні родини, ні протекторів".
У листі цьому було кілька дипломатичних компліментів на адресу Орлова, але, критикуючи так гостро присуд 1847 року, кн. Варвара не виявила дипломатичних здібностей. Правда, вона, мабуть, не знала, що "витончену жорстокість" виявив сам цар, але, так оцінюючи цей присуд, вона могла гр. Орлова лише роздратувати. Проте лист поки що не мав наслідків ні для княжни, ні для Шевченка. Орлов іще за місяць до одержання цього листа запитав, як ми знаємо, Шевченкову владу в Оренбурзі про його поведінку й чекав тоді звідти відповіді.
Листування з друзями
Тим часом справу дозволу Шевченкові рисувати розв’язало саме життя.
Уже на самому початку 1848 року до Орської фортеці дійшла чутка, що частину Орської залоги "пошлють у степ на Раїм", для будови маленького форту, рік тому заснованого недалеко від Аральського моря на Сир-Дар’ї. Що може й йому доведеться туди йти, Шевченко ще 1 лютого писав А. Лизогубові, але додавав: "та може Бог дасть, що тут останусь", а 25 лютого кн. Варварі писав уже про свою участь у весняному поході до берегів Аральського моря, як про річ неминучу:
"Люди, що в тяжких походах побували, порівнюють тутешнє, в кріпості Орській, життя з Едемом, – як же ж воно там мусить бути, коли тут Едем! Та ніхто, як Бог! Одне мене тільки журить: туди не ходить пошта, і доведеться рік, або може й три, коли доживу, ні з ким, хто близький моєму серцю, не листуватись. Пишіть, – ще місяць березень наш, а там нехай діється воля Божа! Лякає мене моя теперішня хворість – скорбут, а в степу вона, кажуть, страх як лютує. Але замінімо зневіру надією й молитвою!"
Перспектива такого походу не могла поета тішити, але поволі примирявся з думкою про свою в ньому участь, і лише дві речі його лякали – скорбут і неможливість листуватися з "близькими серцю". А листування з друзями було для нього єдиною потіхою. Особливо радів, коли діставав листи з України, але з усіх земляків діяльно з ним листувалися тільки княжна Варвара та Андрій Лизогуб. Лизогуб, побувавши восени в Києві й прочитавши листи Шевченка до його товариша Сажина, перший озвався до нещасливого засланця. Він переживав велике горе, бо перед тим поховав маленьку дочку, але з тим більшою силою своїх християнських переконань щиро старався втішити поета в його тяжкій долі.
Писав до друга, як сповідник до свого духовного сина: "Кара і іспитаніє Божіє завсігди добро нам суть, бо роблять нас луччими, до бідних милостивими, до терплящих жалісливими, тогді і ми самі лучче шануємось і других більше шануємо"… Згадував у листі прочитане десь, що коли хтось, злякавшись "нещастя-страшила", "упаде на землю, то воно його розтопче своїми важкими ногами; коли ж, не злякавшись, зирне йому в вічі, тогді лихо зробиться чоловікові добром". Ці прості, але щирі слова відповідали й настроям самого засланця. Він і сам був повен релігійного самозаглиблення, і сам, як писав Лазаревському, "сміливо заглянув лихові в очі". Але що його найбільше зворушило в листі Лизогуба, – це пропозиція приятеля прислати йому скриньку з акварельними фарбами, кілька справжніх паризьких пензлів Шаріона, англійський альбом для рисунків, а "коли треба, й олійні краски". У листі до Сажина Шевченко, як видно з листа Лизогуба, висловив надію, що дістане дозвіл рисувати, і цього було досить, щоб той запропонував прислати другові все потрібне для праці митцеві-маляреві.
У кінці листа Лизогуб додав: "що тільки можна Вам получать, а мені посилать, скілько по силам, усе зроблю". Легко собі уявити, як такий лист потішив поета. "Великим веселієм звеселили Ви мене своїм християнським листом у цій бусурманській пустині", – відписував він Лизогубові. – "Спасибі Вам, друже мій дорогий! Я з самої весни не чув рідного щирого слова. Я писав туди [на Україну], а Вам першим Бог велів розважить мою тяжку тугу в пустині щирими словами, спасибі Вам". Лизогуб з родиною переїхав до Одеси, і кожний лист його подорожував до Орської цілий місяць, але зате кожний приносив Шевченкові нову радість. Лизогуб не лише обіцяв робити для приятеля все, що зможе, і ділитись з ним усім, що має, а так і робив. Починаючи від березня, Шевченко діставав від нього при кожному листі пакет з дарунками – то книжки, то цілі асортименти рисувального паперу й дорогих олівців, і нарешті дістав усю "малярську справу" – скриньку з фарбами й пензлями.