Оповівши про це своє "консульське" життя, Шевченко написав: "Ой, багато-багато міг би я оповісти цікавих і повчальних речей на цю тему, та якось сумно оповідати". Та про що сумно було оповідати йому самому, розповіли нам інші. Чи скоро, чи не скоро по тому, як Тарас став у дяка за попихача, не знати, але через деякий час дяк зійшовся з молодою Шевченковою мачухою і почав з нею пиячити й гуляти, а Тараса почав товкти "як гамана". Коли вертався дяк до школи, Тарас тікав геть. Дяк не раз морив його голодом, може й свідомо, під’юджуваний мачухою. Рятувала Тараса навіть сліпенька Маруся: вона приховувала за обідом шматочок хліба і клала його в умовленому місці в садку. Тарас прокрадався в садочок і, схопивши хліб, утікав у школу, боячися попасти на очі лютій мачусі. Утікаючи від дякових стусанів, ховався в кущах у садку селянина Желеха. Зробився язикатий і не раз відгризався, а коли дяк напосідався на нього, мусів утікати. Навіть робив собі з дерну "щось подібне до ліжка" у тих калинових кущах, а сестри приносили йому туди їсти. Тікаючи з школи й ховаючись по кущах, списував до зроблених зшиточків сковородинські псалми й колядки, орнаментуючи їх "хрестами і візерунками з квітками", так, як робили це вчителі-дяки, у яких він бачив різні рукописні збірки із псалмами та кантами:
Давно те діялось… Ще в школі,
Таки в учителя-дяка
Гарненько вкраду п’ятака
(Бо я було трохи не голе –
Таке убоге) та й куплю
Паперу аркуш, і зроблю
Маленьку книжечку; хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу,
Та й списую Сковороду,
Або "Три царіє со дари",
Та сам собі у бур’яні,
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую та плачу…
Спроби малювати
У 1827 році в лютому Тарасові минуло 13 років. Пробування у школі в Богорського, яке Тарас називав "многотрудним двохлітнім іспитанієм", перервав він несподіваним вибриком: заставши раз дяка та його друга Йону Лимаря п’яних, як ніч, він, "без жалю обнаживши задняя свого наставника й добродія, всипав йому добру порцію березової каші і, помстившися донесхочу та вкравши якусь книжечку з кунштиками, тієї самої ночі втік…" Від наслідків цієї екзекуції врятувала його втеча, а потім, мабуть, і те, що дякові соромно було до цього признатися. Подія сталася, видно, несподівано для нього самого, але з певністю можна припускати, що про зміну свого прикрого становища Тарас уже давно думав, бо втік він не кудись світ-за-очі, а до містечка Лисянки, "де й знайшов собі вчителя-маляра – отця диякона, теж спартанця".
Охота до рисування давно вже пробудилася в малому хлопцеві, а під час перебування в школі він, роздобувши олівця, рисував уже не на парканах, а на папері. На селі, та що за тих часів, навіть клапоть сірого паперу був річчю, що її не так легко було роздобути. У колишнього кирилівського школяра Гончаренка такі Тарасові малюнки були наліплені на стінах хати: тут були "і коні, і москалі, намальовані на грубім, сірім папері". Це рисування не було у хлопця звичайною забавою: було воно виявом непереможної внутрішньої потреби віддавати лініями зорові враження, і ця потреба ніде й ні за яких обставин його не покидала. Згодом у нього не могло не виробитися та не скріпитися й переконання в тому, що він має й хист, чи, як казали в тій околиці, "кебету" до рисування. Переконання таке скріпитися могло не лише під впливом його внутрішнього почуття, а й під впливом похвал та подиву як ровесників, так і дорослих: кирилівчани довго зберігали в пам’яті цю його надзвичайну вмілість, яку він виявляв дуже активно і яка цікавила, видно, все його оточення.
Своє вміння рисувати він під впливом похвал оточення міг навіть уважати за завершене і мріяв, мабуть, лише про дальший крок, про те, щоб опанувати вищу умілість – малювання фарбами. Тут потрібна вже була поміч учителя, потрібний був і інший матеріал, і інше знаряддя – пензлі й фарби, про які він не знав навіть, де їх здобувати. Річ ясна, втікаючи до лисянського диякона, Тарас сподівався, що, взявшись за фарби, затого вже й привабливе малярське мистецтво опанує. Тим часом диякон загадав охотникові-челядникові… носити відрами воду з Тикича та розтирати на блясі фарби! Диякон почав від того, від чого починають усі майстри із своїми учнями: "Терпляче носив школяр-приблуда три дні відрами воду з Тикича й розтирав мідянку на блясі, а на четвертий день утік", – оповідає він сам у своїй автобіографії, а згадавши про цей самий епізод, додає: "Багацько перетерпів я після цієї першої лекції, але ніщо так не врізалося мені в пам’яті, як той перший немудрий іспит". І не дивно, що хлопця зустріло таке глибоке розчарування: він мріяв про щось зовсім інше!
По цьому невдалому "іспиті" Шевченко, як розповів сам у своїй автобіографії, тікає просто до села Тарасівки, до іншого маляра-дяка "з твердим наміром потерпіти всі проби, аби хоч крихту навчитися його великого мистецтва", а цей великий мистець "славився в околиці тим, що малював великомученика Микиту та Івана-Воїна", якому "для більшого ефекту примальовував він на лівому рукаві дві солдатські нашивки". Але тарасівський дяк не прийняв учня: "Апеллес, оглянувши уважно ліву долоню приблуди, відмовив йому, як одрізав, не бачачи в ньому хисту не те що до малярства чи шевства, ниже до бондарства". Згубивши зовсім надію хоч абияким малярем стати, з розбитим серцем повернувся приблуда до свого рідного села з наміром стати за погонича або пасти громадську ватагу й, доглядаючи вівці та свині, читати крадену книжку з кунштиками. Та й цього не сталося. Дідичеві Павлові Васильовичу Енґельгардтові, що саме тоді одідичив маєток батька свого, як нешлюбний його син, треба було меткого хлопця, і обідраний школяр-приблуда потрапив просто в пістрову куртку, у такі самі шаровари та, напослідок, у покоєві козачки".
У всьому цьому коротенькому оповіданні окремі епізоди Тарасового життя, так би мовити, "сплющилися", "зліпилися докупи", а тим часом між ними були ще досить довгі періоди, про які немає ані згадки. І не дивно: все це займає дві сторінки друку, а розтягти ці події треба не менше, як на рік, та й у пам’яті людській завжди всі переживання звиваються в один клубок, плутаються, а Шевченко писав про це… по 30 роках!