Австрія, Пруссія і Росія, керовані трьома німецькими династіями Габсбурґів, Гогенцоллернів і фальшиво званих Романовими Ґоторпів, були зв’язані тісним політичним "священним" союзом 1815 року. Чи могла Україна сама, власними силами, протиставитися цим трьом державам, що тримали в послуху цілу Европу й спільно загрожували близькому азіатському Сходові? Тільки "сплітшись узами приязні", могли слов’янські народи скинути з себе чужі деспотії– так вірив Шевченко, так вірили й кирило-мефодіївці, що цю формулу висловили устами В. Білозерського.
В цій вірі були не виправдані дальшою історією наївні засновки, що і Москва і Польща, перша, коли позбавиться свого деспотичного, а друга, коли позбавиться свого шляхетсько-панського устрою, будуть такими самими рівними – без усяких претензій на гегемонію над іншими слов’янськими народами – членами великої конфедерації незалежних слов’янських держав-народів. Але ці з політичного погляду наївні засновки в світлі релігійно-філософських переконань того покоління були цілком виправдані: випливали вони з віри в "добру натуру слов’янську", з віри в те, що, позбувшись чужих, невластивих їм форм національно-політичного життя, народи ці почнуть жити у взаємній братерській згоді.
За покликання всіх слов’янських народів ентузіасти наші вважали несення світові правдивих, згідних з людською природою і Христовою наукою засад організації соціально-політичного життя людськості. Василь Білозерський писав про це в своїй "записці":
"Панславізм – це об’єднання всіх слов’янських племен в одну спільну родину, що, бувши одушевлена любов’ю до людськості, повинна розвинути в своєму середовищі християнські правила життя, застосувати їх у громадському житті і таким способом, так би мовити, дати новий імпульс до всесвітньої діяльності". Місією слов’ян було повернути Європі "загублену нею найголовнішу суспільну підставу – релігію".
"Як і давніше, їхнім завданням було ширення сумирної хліборобської цивілізації; як давніше зм’якшували вони звичаї войовничих народів, так і тепер зм’якшать роздратовані нещастями душі народів розв’язанням соціальних завдань, поверненням блага, вказаного Спасителем".
Ця віра диктувала "Молодій Україні" змагання до об’єднання своїх визвольних зусиль із визвольними зусиллями інших слов’янських народів: окреме існування України "серед кількох вогнів" неможливе: "так їй загрожує ще гірша доля, ніж та, що її зазнали поляки". Для України – "єдиний засіб… до повернення народніх прав" – "в об’єднанні слов’янських племен в одну сім’ю під охороною закону, любови і свободи кожного". "Сплітшись руками приязні", слов’янські народи "оборонять себе від усякого варвара і повернуть свої права". П’ять років перед тим, – як написав Білозерський, – Шевченко в "Гайдамаках" уболівав над тим, що "старих слов’ян діти впились кров’ю". За винних у братовбивчій боротьбі вважав "ксьондзів, єзуїтів", а в "Никиті Гайдаю" – і польських магнатів. І перші, і другі для нього були витвором чужої, неслов’янської стихії. "Невже ж вам суджене вічно бути іграшкою чужоземців?" – звертався він до "нещасних слов’ян", що, як от українці й поляки, проливали взаємно кров "міжусобними ножами".
І Шевченко чекав-виглядав слов’янського "вождя"-пророка, що прийде, щоб припинити міжусобну боротьбу й з’єднати "любов’ю і братерством могутнє плем’я". Вірив у те, що всі слов’яни – "одної матері діти". Гадав, що ті слов’янські народи, що ворогували, можуть "брататися", бо вірив, як і Білозерський, у те, що слов’яни як народи сумирної хліборобської цивілізації можуть без боротьби між собою жити, ширячи свою цивілізацію, коли ще п’ять літ перед ним писав у післяслові до "Гайдамаків" про "житом-пшеницею, як золотом, вкриту" об’єднану Слов’янщину. З тої самої Шевченкової віри випливала й його радість з приводу слов’янського відродження:
І – о диво! – трупи встали
І очі розкрили;
І брат з братом обнялися,
І проговорили слово тихої любови
На віки і віки!
І потекли в одне море
Слов’янськії ріки!
Він мріяв, як і інші братчики, що почали вже висловлювати це по ньому, про здійснення слов’янами їхньої особливої історичної місії:
Щоб усі слов’яни стали
Добрими братами
І синами сонця правди.
Вони "мир мирові подарують і славу во віки!". Поетові здавалося, що це вже ось-ось наступить:
…море
Слов’янськеє, нове,
Затого вже буде повне
І попливе човен
З широкими вітрилами
І з добрим кормилом,
Попливе на вольнім морі,
На широких хвилях.
"Вольне море" – це Слов’янщина, визволена від московської, німецької й турецької деспотії. "Добре кормило" – власна національна влада.
Вірив Шевченко й у спеціальну місію України, що має збудити інші народи до нового життя на основі відновлених християнських засад, що власне Україна
Світ правди засвітить.
Те, що Шевченко висловлював у своїх поетичних творах, довелося докладніше висловити Костомарову в його "Книгах битія українського народу". Кінчалися "Книги" пророцтвом:
"І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина… І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: "От камінь, єгоже небрегоша зиждущії, той бисть во главу угла"".
Як історик Костомаров свою і свого покоління віру в місію всієї Слов’янщини і в спеціальну місію України як будительки духу слов’янських народів підтримував і обґрунтовував історичними даними. Минуле Слов’янщини, що за поняттями людей тієї доби становила расову єдність, цілість, уже перед ним ідеалізував поляк Доленґа-Ходаковський, який, між іншим, був одним із піонерів вивчення української народної творчості, і чеський поет Коллар. Костомаров у "Книгах" старався підкреслити в історії Слов’янщини і України зокрема все те, що вказувало на їх соціально-моральні традиції, згідні з євангельським демократизмом. Уже слов’янські предки Руси-України не знали ні панів, ні царів і "кланялись одному Богу Вседержителю, ще його не знаючи"; князі і старшини "були в їх вибрані урядники і не чванились перед народом". На оборону віри на Україні повстали братства, так як були у перших християн, і всі, записуючись у братство, "був би він пан чи мужик, називались братами".