Ніби з Богом самим розмовляють.
Світла, непорочна радість, навіть перед образом "невмирущої краси Києва", переходила в душі його в тужливий настрій, – його починав мучити вічний біль на думку про сумну долю Христової науки, що на Україні, як і скрізь, була пізніше викривлена організацією нібито християнської, а такої далекої від правдивих Христових засад державності з її становими підставами. На святих горах київських в уяві повставав образ Первозванного Апостола, що приніс сюди чисту Христову віру: "Бачу його сивоволосого, поважного, лагідного старця; з писаною великою книгою в руках він проповідує здивованим дикунам своїм…" Спрофанований образ Апостола, що його пізніші покоління, як казав Шевченко, "одягли в панцер", символізував собою для нього сумну роль пізнішої цивілізації, що нею розпочався варязький період історії Руси. Шевченко вірив у те, що первісні слов’яни, отже й наддніпрянські предки сучасних українців, як народ хліборобської культури, чужі були всякій войовничості, і громадський лад їхній заснований був на засадах рівності, що їх правдива, не зіпсута християнська культура мала й повинна була лише зміцнити.
Через своє офіційне становище співробітника комісії познайомився він і з місцевими ученими, як Іванишев і Селін, з високими особами місцевої адміністрації, як уже згадуваний помічник куратора М. Юзефович, як губернатор Ів. Фундуклей, знавець місцевої старовини й щедрий меценат митців, власник цінної ґалерії образів. Познайомився з численними родинами місцевих інтелігентів, військових і простих міщан. Зрисовуючи церкви й усяку церковну старовину, пізнав київське духовенство й чернецтво. Увійшов у саму "гущу" київського життя й пізнав душу сучасного Києва. Вивчення старовин відкривало йому іншу душу української столиці – душу старого Києва, що ним так любив милуватися. Дивлячись на київські святині, на будинок Могилянської Академії, згадував давніх святих насельників Лаври, згадував щедрих фундаторів-меценатів української культури, уявляв собі реально Київ козацьких часів, оживлений юрбою чубатих лицарів і гордих міщан, бачив, як
…Із братства
Те бурсацтво
Мовчки виглядає.
І хоча туга за минулим і гіркі враження сучасності не раз пригнічували його душу, але ж у тій сірій сучасності були вже й ясні проблиски нового життя – кращого національного майбутнього, що мало зв’язати себе з глибокою давньою традицією, яку москалі так були "очухрали". Знав уже про існування нового братства, що його члени хотіли віддати свої сили відродженій Україні, відродженій в ім’я народу і для народу, з якого він сам вийшов.
Знав уже цілий гурт молодих завзятців-патріотів, що, за пізнішим висловом П. Куліша,
…вік попередили
І, чуючи, що вже світає,
Віконце миру відчинили:
Нехай на небо поглядає.
Тому часом і переживав хвилини дитячої радости й по-дитячому, з якоюсь задирливою завзятістю, радість свою виявляв. 4 червня, зустрівши Костомарова після того, як він прочитав свою вступну лекцію, як новий ад’юнкт-професор Київського університету, щасливий успіхом друга й національним успіхом у цій справі, почав на вулиці співати на ввесь голос, ні на кого не звертаючи уваги.
На Волині
Наближався липень, наступали вакації. Шевченка як співробітника комісії приділили до наукової археологічної експедиції професора Іванишева, що мав в околицях Фастова, на території т. зв. Білокняжого поля, розкопувати скіфську могилу – курган, знаний в народі під назвою Перепета. Крім Шевченка, приділено до експедиції ще двох рисувальників: Сенчилу-Стефановського і Прушинського. Шевченко тут менше рисував, а більше виконував інше завдання: збирав народні перекази про могили й урочища тієї місцевості і зібрав багато дуже цікавих народних пісень, між іншим про Палія й Мазепу. Він обходив і об’їздив і ближчі й дальші околиці. Побував і в Білій Церкві. Фастівщина й Білоцерківщина 20 років (1694-1714) були центром великих подій, коли козаччина зробила на Правобережжі добре зорганізовану спробу останньої оборони і впала лише в наслідок політики Петра І та зручної помочі тоді ще приязного цареві Мазепи. Цей, один із найтрагічніших моментів нашої історії, видимо, дуже хвилював поета. Зібрані тоді пісні, прочитані відомості й зв’язані з ними переживання того часу дали йому мотиви для однієї з найцікавіших його історичних поем – десь за рік по тому вже за Уралом написаного "Іржавця". Переживання ті знайшли яскравий вираз в оцих повних розуміння й відчуття трагізму епохи словах:
…Якби були знали
Та з хвастовським полковником [Палієм]
Гетьмана єднали!
Розлогі фастівські ниви були власністю київських римо-католицьких єпископів. Рештки старих паліївських фортифікацій будили в ньому почуття, подібні до тих, які він переживав на руїнах Чигирина:
Стоять твердині на Україні –
Все паліївські на Хвастовщині;
В ярах, болотах лежать гармати.
Нащо? Та й нікому їх доставати.
Захрясли жидом хвастівські гори,
Хвастяни погані на ксьондза орють.
[Перша редакція "Ченця"]
У Білій Церкві Шевченко побував у місцевого етнографа ксьондза Ізопольського й поділився з ним записаними тоді піснями. Бачив тоді цю мальовничу столицю маґнатів Браніцьких з її одним з найпишніших в Європі парків – Александрією, що її заснувала графиня Олександра, сестра Шевченкового старого пана Василя Енґельгардта.
У кінці липня він був уже в Києві. 25 липня написав тут свою "Лілею", а 9 серпня "Русалку". Можливо, що джерелом обидвох цих балад були недавно почуті на Васильківщині пісні й леґенди.
У Києві дістав тоді з Петербурґу надзвичайно цікавого листа від П. Куліша. Це був докладний критичний перегляд "Кобзаря" й "Гайдамаків". Деякі критичні завваги Куліша були слушні, деякі – зовсім ні. Куліш пропонував цілий ряд конкретних і докладно вмотивованих поправок, переважно в тексті "Катерини" й "Гайдамаків". Пропонував він також Шевченкові видати його твори за кордоном, куди вибирався, з паралельним їх перекладом на німецьку мову. Куліш твердив, що Шевченко мало опрацьовує свої твори, що в них – мало "майстерства", яке саме по собі безсиле, але в поєднанні з таким талантом, як у Шевченка, може зробити більші чудеса, ніж їх створив Пушкін. Куліш як критик виключав себе з громади, що захоплюється Шевченком беззастережно. У листі цьому була й надзвичайно висока, вперше так урочисто й так проникливо висловлена оцінка Шевченкової творчості: "Ваші твори належать не одному Вам і не одній Вашій добі, вони належать всій Україні і будуть промовляти за неї вічно".