У тому ж самому 1824 році, коли в житті родини Шевченків відбулася ця трагічна подія, коли Тарас так болісно відчував своє сирітство, у кирилівській школі "сталася реформа": київська консисторія прислала до Кирилівки нового "стихарного" дяка. Ще 1820 року російський уряд зреформував духовні школи на Україні. Від того часу на дяків стали призначати звичайно тих невдах, що або нездібні були до дальшої науки, або з морального боку на священиків не надавалися. У міру того, як число таких кандидатів збільшувалося, ними ступнево заступали старих "мандрованих" дяків, таких от "бурлак", як і той Совгир-сліпий, що подобався кирилівській громаді своїм голосом. "Реформа" ця скасувала традиційне самоврядування громад, що на Україні, не зважаючи на існування кріпацтва, зберегли багато своїх стародавніх, традицією освячених прав, до яких належало й право вибору кліру.
Нового "консисторського" дяка, призначеного без порозуміння з парафією, а до того ж п’яницю "паче всіх п’яниць на світі", зустріли кирилівчани неприхильно, і школярі втекли від нового дяка – "аки овци од вовка розсипашася", і "найтерпеливіший з братії", Тарас Грушівський, узявши своє шкільне "знаряддя" – таблицю, перо та каламар із крейдою – теж покинув школу, як і інші товариші, бо, мовляв, "не можна проти рожна перти". Не відразу поступився Совгир своїм становищем і спочатку пробував був "пручатися", та "мусів уступитися перед силою закону". У школі оселився новий дяк Богорський, а Совгир, "склавши свою мізерію до одної торби, закинув її за плечі, взяв патерицю в одну руку, а зшиток із синього паперу із сковородинськими псалмами чи то віршами в другу", "помандрував собі шукати іншої школи", для якої консисторія ще не мала кваліфікованого кандидата.
Смерть батька
Уліті, мабуть, того ж таки [1824] року – було це або в травні, або в червні – довелося Тарасові зазнати нових цікавих вражень: він "чумакував" разом із батьком. Давніше батько брав із собою в чумацькі подорожі старшого Микиту, тепер же, може навмисне для того, щоб урятувати Тараса від прискіпувань напасливої мачухи, забрав його з собою. Рідна околиця, яку досі знав хлопець, була нерівна, гориста. Кирилівка та суміжні з нею села: Тарасівка, Пединівка, Будища лежали на високих горбах, що місцями доходили до значної височини, і цілий той край перерізували глибокі, лісом порослі яри-байраки. Широких горизонтів у тій околиці не було, і світ здавався тісний і замкнутий. Тепер Тарас пізнав степ – пізнав його у всій його безкраїй таємничості. У недалекому Гуляйполі відкрився він очам Тараса за вузеньким Тикичем.
Мале, вразливе хлоп’я не дивилося на близьке село Новомиргород, що стояло над річкою, а вдивлялося в простори широченного, безкрайого степу. По дорозі в степу Тарас розпитував батька про аракчеєвські військові оселі, дивовижно називані цифрами військових "рот" (сотень), що в них мешкали [Організатором цих осель ("военных поселений") був генерал Аракчеєв, улюбленець царя Олександра І. Все життя мешканців цих осель регулювала сувора військова дисципліна. Не тільки військові вправи робили вони під доглядом своїх начальників, а й працю в полі виконували під їх контролем і за військовими сигналами]; бачив під Єлисаветом циганські табори. У молодій поетичній душі одинадцятилітнього хлопця в пору цієї, як він сам казав, "найніжнішої молодості" вперше ворухнулися нові, незнані почування – почування космічні, той особливий стан душі, коли "хочеться обняти оком душі цілість світу, в часі і просторі". "В степу ніч, ясна, місячна, тиха, чарівна ніч! На степу ніщо не ворухнеться, найменшого руху – тільки, коли проїдеш повз могилу, на могилі тирса немов ворушиться, і тобі чогось страшно робиться" – так згадував він свої степові враження. Безмежність степового пейзажу малював потім такою, якою її бачив.
Кругом його – степ, як море
Широке, синіє.
За могилою могила,
А там – тілько мріє…
Безперечно, що тут, у степу, вперше зросла в його душі "потреба вживатися в безмір вселенної". Те, що переживав тоді, коли колеса чумацької мажі тихо скрипіли, а місяць своїм таємничо-сріблястим сяйвом заливав безмежний степ, лягло потім в основу відповідних космічних мотивів у його ранніх поезіях. Перед їх написанням він не мав уже другої нагоди пережити такі враження, що їх пережив під час свого "чумакування" в степу. У космічних мотивах заспіву до "Гайдамаків" виразно бринять струни ще тих глибоких дитячих вражень і дум, що їх "нашептав" йому "білолиций місяць", з яким він "любив розмовляти", "як з братом, з сестрою".
Подорожі степами з батьком належали до тих коротких епізодів, що найбільше двічі виривали Тараса з хатнього пекла. Лиха мачуха робила всякі кривди пасербам. Навіть сліпеньку Марусю викидала з хати. Особливо ненавидячи Тараса, мачуха, щоб позбутися пасерба з хати, посилала його влітку пасти свині й телята. Із скибкою сухого хліба в торбі бродив хлопець по мальовничих пригір’ях і долинах між Кирилівкою та Тарасівкою, годинами просиджуючи на одній з високих тамошніх могил-курганів під бездонним шатром блакитного, безкрайого неба.
До світлих моментів у його сирітському житті належать іще й інші, вже піші його подорожі, коли він із сестрою Катрею ходив "на прощу" аж до Мотронинського монастиря, де на цвинтарі поховані були жертви подій із часів Коліївщини. Грамотний хлопець умів прочитувати написи на кам’яних плитах над могилами "коліїв", догоджаючи старшим прочанам, серед яких були й такі, що ще добре небіжчиків пам’ятали. Старі люди при цьому оповідали свої спомини про діячів тих сумних подій. Оповідання ті, річ зрозуміла, залишали глибокий слід у душі вразливого хлопця як яскраве доповнення до того, що чув він про ці події від діда.
Тим часом наближалося нове лихо. Десь пізньої осени 1824 року повернувся з подорожі до Києва батько. У подорожі тій він тяжко застудився і 21 березня 1825 року на 47 році життя помер. Найстаршому з дітей Микиті минав тоді п’ятнадцятий рік, Тарасові саме минув одинадцятий. Мачуха зробилася повною господинею в хаті.
Умираючи й віддаючи свої передсмертні розпорядження, Грицько Шевченко між іншим сказав: "Синові Тарасові із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком; з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо, для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе". Розумний і спостережливий селянин, мабуть, добре приглядався до сина. Бачив, як легко Тарас опанував шкільну науку, яку мав добру пам’ять, як усім цікавився, все хотів знати, яку мав чутливу душу, але одночасно бачив і нехіть хлопця до одноманітної селянської праці, його непосидючість і нахил до всіляких "чудасій", про які ще далі буде мова і які й за батькового життя Тарас не раз, мабуть, виявляв.