Фактично князя скинули з посади "генерал-губернатора Малоросії" тому, що підозрівали в ньому українські сепаратистичні тенденції. Доживаючи віку, князь міг висловлювати свій протест проти дикого режиму тільки опозиційними жестами, демонстративно роздаровуючи із своєї багатої ґалерії портрети царів як ненависні символи насильницького режиму. Шевченко глибоко шанував князя. Зустрічаючи новий рік у родині Репніних, вразливий поет навіть поцілував старому князеві руку, сказавши: "Отаких старих я люблю". Атмосфера яготинського палацу безліччю ниток була зв’язана з усім тим світлим і чистим, що було запереченням Миколиної тиранії. Тут помер дволітній синок рідного брата князя – декабриста Сергія Волконського, покинутий героїнею-матір’ю, що помандрувала слідом за чоловіком на сибірську каторгу. Тут у згадках з’являлась тінь знайомого Репніних, повішеного Миколою І декабриста-поета Кіндрата Рилеєва, що над його поемами з українською тематикою Шевченко переживав колись яскраві моменти національно-патріотичного піднесення.
У Репніних напевне дуже багато чув про Івана Петровича Котляревського, що був другом їхнього дому і, мабуть, не одну рису для відтвореного пізніше в повісті "Близнята" живого образу цього письменника завдячував яготинській традиції. Міг теж довідатися дещо й про 20 літ тому зліквідоване українське масонство, що його живі ще епігони були зв’язані тісною приязню з князем Миколою, як Олекса Капніст, Лизогуби, як І. П. Котляревський, що теж був масоном. З масонством тим були зв’язані яскраві українські незалежницькі змагання першої чверті XIX століття.
Старі Репніни мало показувалися в товаристві, що завжди наповняло яготинський салон, але все ж таки Шевченко з ними досить часто бачився, а з князем, що ввесь день присвячував читанню книжок, напевне мав не одну цікаву розмову, і, як казала княжна Варвара, здобув любов цього "законного" кандидата на гетьмана, за якого його колись уважали українські автономісти. Стара княгиня, внучка гетьмана з пастухів, теж мала симпатію до свого гостя, поета з пастухів.
Крім літературних вечорів (збереглися дані про чотири), коли Шевченко декламував свої або чужі твори, в Яготині велися ще й жваві розмови й дискусії, в яких не бракувало інтелігентних та цікавих учасників. Повставали – може й не раз – і цікаві творчі плани, з яких один, що про нього дійшли до нас відомості, був надзвичайно характеристичний. Якось виникла в яготинському товаристві думка про оперу. Вибрали сюжет, що задовольняв усіх драматизмом і багатством дії, – Мазепа. Шевченко мав написати лібретто, а П. Селецький, полтавець, губерніальний маршалок шляхти, – музику. Цей Селецький був людина реакційна й російський патріот. Коли "всі обстоювали особу Мазепи й хотіли представити його оборонцем свободи в боротьбі з деспотизмом Петра", Селецький у вчинках Мазепи "не знаходив… нічого героїчного і домагався, щоб його представили таким, яким він справді був", а коли з уст майбутнього композитора вирвалося слово "зрадник", що мало характеризувати "справжню" постать гетьмана, всі через це мало з ним не посварилися. До того ж княжна Варвара і Шевченко "хотіли, щоб лібретто було написане українською мовою", а Селецький був "протилежної думки" й казав: "Якщо писати оперу, то писати оперу повалену й мовою загальноприступною, а не якусь там "Наталку Полтавку"".
Ясно, що до згоди не дійшло, і проект не міг бути здійснений. Шевченко, княжна і їх однодумці бачили Мазепу таким, яким увижався й молодому російському поетові, коли в уста свого героя він вкладав слова:
Без милой вольности и славы
Склоняли долго мы главы
Под покровительством Варшавы,
Под самовластием Москвы.
Но независимой державой
Украйне быть уже пора –
И знамя вольности кровавой
Я подымаю на Петра.
Суперечка з Селецьким і тяжкий інцидент з Лукашевичем були тими подіями, що різким дисонансом увірвалися в чисту атмосферу яготинського палацу. Складні моральні переживання, викликані відносинами з княжною, хоч і затьмарювали чоло поета, але в них не було нічого, що зачіпало б його переконання або дратувало його людську й національну гідність. Не дурно ж 10 грудня Шевченко писав Григоровичу, що в Яготині "добре, дуже добре".
По виїзді з Яготина ще щось із місяць перебував поет у тих околицях. Гостював, мабуть, у Закревських, у де-Бальменів, може в Маркевича. Був карнавал, і веселе товариство не жалувало часу на забави. Від Я. де-Бальмена згодом дістав дорогоцінний подарунок: прекрасно ілюстрований "Кобзар" (з доданим до нього "Гамалією"). Частину ілюстрацій виконав сам де-Бальмен, частину його шваґер мистець-маляр Башилов. На титульній сторінці був портрет Шевченка, рисований Башиловим з натури.
Одним із документів тих веселих забав був "універсал", що його вислав "гетьман" Шевченко "генеральному обозному" Миколі Маркевичу з наказом прибути негайно в Безбухівку (чи не Вейсбахівка?) до "гетьмана". Під універсалом тим, крім самого "гетьмана", підписалися "полковник компанійський" Корба (поміщик-офіцер Корбе), "генеральний старшина" Вихтор Мочеморденко (В. Закревський), "військовий єсаул" Яків Дибайло (де-Бальмен). "Гетьман" повикидав із статуту веселого братства московську термінологію, що нагадувала "всеп’янійший собор" Петра І, і заступив її національною. Дотепний сибарит і сноб Маркевич відповів на універсал віршованою цидулкою, в якій радив новому "гетьманові" не дуже "гетьманувати" та "махать Мазепиною булавою", пророкуючи, що якщо він не шануватиметься, то його "московською рукою"
…наб’ють
І плакать не дадуть.
Можливо, що ця згадка власне про "Мазепину булаву" була не стільки відповіддю на самий універсал, скільки відгомоном Шевченкових сміливих розмов в антимосковському дусі, що про них доходили чутки до обережного сибарита-пана. А що такі розмови були, про це найліпше свідчать по двох роках звернуті Шевченком до вбитого на Кавказі Якова де-Бальмена слова жалю, що йому
Не за Україну, а за її ката
Довелось пролить кров добру, не чорну…
Розпрощавшися з Закревським та іншими своїми приятелями з сусідніх маєтків Пирятинщини та Прилуччини, мусів він заїхати до Качанівки, щоб попрощатися з Тарновським і вручити йому копію, зроблену з Горнунґового портрета князя Миколи Репніна. Дістав, мабуть, і від Тарновського за це теж якусь заплату, як дістав і від Капніста за таку саму копію. Ще в грудні писав Григоровичу до Петербургу, що "заробляє гроші", й додав: "аж дивно, що вони мені йдуть до рук". Два портрети Репніна, груповий портрет його внуків, портрет т. зв. пані Маєвської, чудесні портрети подружжя Закревських, портрет Лукомського – це ті його праці 1843 р., що збереглися, але напевне їх було значно більше. Життя в маєтках у гостині в знайомих нічого йому не коштувало, отже віз із собою якусь суму грошей, що по злиднях зими 1842-43 років не було для нього річчю зайвою.