Реальним відгуком розмов, що велися в Шевченковому гурті під час перебування в Петербурзі Кухаренка, було написання драми в трьох актах "Данило Рева". Як можна догадуватися, це була перша редакція "Назара Стодолі". Написав її Шевченко протягом кількох днів, бо вже 30 вересня згадував про неї в листі до Кухаренка як про готову, але це не була одна його праця, виконана протягом якихось десяти днів: він устиг іще переписати (а переписуючи, очевидно, й остаточно виправити) вже читану Кухаренкові "Слепую", встиг побувати в цензурному комітеті й порозумітися з цензором Корсаковим у справі залишеного Кухаренком "Чорноморського побиту", встиг і випровадити з Петербурґу Хтодота Ткаченка, за яким тепер теж сумував; не переставав, очевидно, учащати й до Академії.
Український театральний репертуар був тоді ще дуже скупенький, і п’єс було мало, та й майже всі вони були оперетками-водевілями, якщо не лічити нової віршованої, але дуже невдалої трагедії Костомарова "Переяславська ніч". Коли Кухаренко в своїй п’єсі давав сцени сучасного чорноморсько-українського побуту, то Шевченкові спала думка дати історично-побутову драму з давніх козацьких часів, з життя XVII століття. Шевченко, очевидно, зрозумів, що його "Никита Гайдай" ("Невеста") – річ більше літературна, як сценічна. Майбутній "Назар Стодоля" був першою дуже вдалою українською побутовою драмою. Справді треба було геніальних здібностей, щоб скомпонувати повну життя й історично-етнографічних деталів річ протягом кількох днів. Не забув Шевченко відгукнутися в ній і на безграмотні теревені Белінського про те, що на Україні до Петра І не було освіченої верстви. Він двічі в уста Гната Карого вклав згадку про київську братську школу – Могилянську Академію.
Хоч веселе товариство не могло не забрати Шевченкові багато часу, а проте літо того року було для нього й періодом дуже продуктивної праці: він намалював аж два образи олійними фарбами – "Катерину" й "Родину під хатою". Трапився йому й інший заробіток: літом він ілюстрував "Историю Суворова" для видавця Ісакова, але по від’їзді Кухаренка сидів уже без грошей.
Ще коли Кухаренко був у Петербурзі, то чув від Шевченка про його намір виїхати в подорож до заморських країв ["Чи ви їздили з Бориспольцем на білому коневі [пароплавом] до чужоземців?" – питався Кухаренко по довгій перерві в їх листуванні]. Десь у другій половині жовтня або на початку листопада 1842 р. Шевченко виїхав до Швеції й до Данії.
Подорож ця дала Шевченкові багато нових сильних і яскравих переживань і розворушила його творчу енерґію. До того часу йому доводилося бувати лише на сонних уліті водах Фінської затоки – у Петербурзі та Кронштадті. Тепер же, десь у жовтні або й на початку листопада, невідомо за яких обставин, вирушив він у цю далеку морську подорож: до Копенгагену і Стокгольму. Чи мав якісь інші плани крім бажання побачити чужі краї, чи їхав лише тому, що мав якісь догідні умови для подорожі, невідомо. Поїхав із своїм товаришем з Академії й земляком Бориспольцем. Подорож ця скінчилася нещасливо для здоров’я поета, зате дала нам один із шедеврів першого періоду його творчості. Шедевр цей – поема "Гамалія" – могутнім акордом закінчив той період як один із найдинамічніших і найблискучіших творів Шевченкової музи. Вернувшись до Петербургу, 18 листопада поет писав до Харкова своєму приятелеві П. Королеву:
"Мене носив проклятущий пароход у Шведчину і Датчину. Пливши в Стокгольм, я скомпонував Гамалія, невеличку поему, та так занедужав, що ледве привезли мене в Ревель, там трошки очуняв. Приїхав у це прокляте болото, та й не знаю, чи вже вийду. Хоч лікар і говорить, що "нічево", одначе так киває головою, що аж сумно дивиться. Сьогодні оце трошки легше стало, – можна хоч перо в руках удержать. А, лебедику, як не хочеться кидать землю, хоч вона й погана! а треба буде, хоч воно ще й рано. Молю тільки милосердного Бога, щоб поміг мені весни діждати, щоб умерти на Україні".
Морське колисання Шевченко зносив легко, бо пізніше ніколи не нарікав на морську хворобу, навіть і під час довгого плавання по бурхливому Аральському морі, і причиною його, як видко, дуже тяжкої хвороби була, мабуть, застуда. Жадний нових емоцій, хотів, мабуть, вчутися в переживання тих, хто мусять ставати віч-на-віч з морською стихією, і подовгу не сходив із чердака. Згадав, пливучи, далекі козацькі морські походи й тут тільки, серед розшалілої морської стихії, міг собі реально уявити, яку несамовиту відвагу мали його козацькі предки, щоб у негоду й бурю вступати в боротьбу з розбурханими хвилями-горами на своїх непевних чайках-байдаках, і яку незмордовану силу, щоб, перебувши цю боротьбу, вступати в нову, криваву – з сильнішим і ліпше озброєним ворогом… Море подиктувало йому "Гамалію", – в реві бурі, у громі й плюскоті хвиль, з космічних переживань повстав цей гімн людській волі й відвазі, і звідти – стихійна сила й вибагливобризькі ритми цієї феєрії-симфонії, де кольори і звуки потужних образів злилися в одну монументальну цілість [Пор. мою статтю про цю поему в II т. "Повного видання творів Т. Шевченка" Українського Наукового Інституту, написану ще тоді, коли цитований вище лист поета про морську подорож не був знайдений і опублікований].
Як довго хворів тоді поет, про це немає даних.
Ще в кінці січня 1843 року писав Грицькові Тарновському на Україну, що хотів би туди приїхати ще ранньою весною: "Ох, якби то мені можна було приїхать до солов’я, – весело б було". Але одночасно мав сумніви, чи пощастить йому це бажання виконати: "… спіткали мене прокляті кацапи так, що не знаю, як і випручатися. Та вже як-небудь вирвусь хоч після Великодня і прямісінько до Вас, а потім уже дальше". Які то були труднощі, що виникли з відносин з якимись "проклятими кацапами", тяжко з певністю сказати, але, здається, не буде помилкою домислюватися, що мова йшла тут про продаж права власності на поетові твори. У цитованому вже листі до свого харківського приятеля Королева Шевченко писав, що "злидні" змусили його продати всі твори і друковані і недруковані, i що їх уже "з перших чисел декабря купець зачинає друкувать".