Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло.
І тому він у присвяті-заспіві до "Гайдамаків" збув іронією ці закиди критиків:
Буде з мене, поки живу,
І мертвого слова!
Але в цьому його оборонному виступі центр ваги лежав не в іронічно-сатиричному висміюванні українофобів-критиків, а в незрівнянно-мистецькому зображенні процесу творчості, спонтанної творчості генія, полоненого власною буйною уявою. Якими смішними здавалися українським читачам претензії й закиди критиків-пігмеїв і щодо "мужицької" мови, і щодо "мужицьких" сюжетів, коли Шевченко впроваджував цих читачів до "безкрайого степу" своєї фантазії:
…один собі
У моїй хатині
Заспіваю, заридаю,
Як мала дитина!
Заспіваю – море грає,
Вітер повіває,
Степ чорніє, і могила
З вітром розмовляє.
Заспіваю – розвернулась
Висока могила,
Аж до моря запорожці
Степ широкий крили;
Отамани на вороних
Перед бунчуками
Вигравають… А пороги
Між очеретами
Ревуть, стогнуть, розсердились,
Щось страшне співають.
Послухаю, пожурюся,
У старих спитаю:
"Чого, батьки, сумуєте?"
– "Невесело, сину!
Дніпро на нас розсердився,
Плаче Україна…"
І я плачу. А тим часом
Пишними рядами
Виступають отамани,
Сотники з панами
І гетьмани, – всі в золоті
У мою хатину
Прийшли, сіли коло мене
І про Україну
Розмовляють, розказують,
Як Січ будували;
Як козаки на байдаках
Пороги минали;
Як гуляли по синьому,
Грілися в Скутарі,
Та як, люльки закуривши
В Польщі на пожарі,
В Україну верталися…
Ще перед цією картиною гомеричного козачого бенкету поет ширше розвинув мотив про неможливість закопувати в землею свої поетичні скарби:
Єсть у мене діти, та де їх подіти?
Заховать з собою? – Гріх: душа жива!
а тут знову дав образ своїх некуплених багатств і своїх творчих зворушень при їх огляданні:
А я дивлюсь-поглядаю,
Сміюся сльозами, –
Дивлюся, сміюся, дрібні утираю –
Я не одинокий, є з ким в світі жить!
У моїй хатині, як в степу безкраїм,
Козацтво гуляє, байрак гомонить,
У моїй хатині синє море грає,
Могила сумує, тополя шумить,
Тихесенько "Гриця" дівчина співає –
Я не одинокий, є з ким в світі жить!
От де моє добро, гроші,
От де моя слава!
Цим описам його творчих процесів не довелося швидко побачити світ. Невідомо, коли саме подав він до цензури закінчені вже на початку квітня 1841 р. "Гайдамаки", але в кожному разі справа ця тягнулася довго, і клопотів з ними мав він багато: епопея селянського повстання лякала цензорів, боялися її пропустити. Про це сам Шевченко писав Григорію Тарновському: "Мав я з ними лихо, – насилу випустив цензурний комітет: "возмутительно" та й годі! Насилу якось я їх упевнив, що я не бунтівник. Тепер спішуся розіслати, щоб не схаменулись". Цензура дала дозвіл на вихід книжки аж 29 листопада 1841 року. Але клопоти й далі були: видавав Шевченко поему власним коштом, оголосив передплату й сам розсилав знайомим на Україні білети для "субскрибентів", але справа передплати йшла мляво, і тому Шевченко не мав за що викупити книжку з друкарні, хоч на початку грудня її вже видруковано. У Харкові, що був тоді центром українського літературного життя, розповсюджував білети сам Квітка-Основ’яненко, але вони не дуже "повзли", як і білети на "Ластівку": петербурзькі видавці-спекулянти часто ошукували "субскрибентів", і люди воліли заплатити гроші за готову книжку. Про це з жалем повідомляв Тараса старий Квітка. Лише в кінці березня 1842 року пощастило Шевченкові викупити з друкарні чимало примірників і порозсилати їх до тих місцевостей, де він мав довірених осіб.
Літературні твори 1841 р.
Друга половина 1841 року була для Шевченка добою дуже жвавої літературної праці. В кінці листопада він скінчив нову велику поему "Мар’яна-черниця", до якої додав надзвичайно цікаву присвяту-вступ, звернену до колишньої товаришки своїх дитячих забав Оксани Коваленківни, що була його першою любов’ю. 8 грудня протягом одного дня "скомпонував" баладу "Утоплена" для нового харківського альманаха "Молодик", де його просив співробітничати Квітка. Протягом 1841 року, очевидно по скінченні "Гайдамаків", встиг написати трагедію "Никита Гайдай" і "перемайструвати" її в драму, що її назвав "Невеста". У грудні "майстрував" іще одну драму, яку хотів назвати "Слепая красавица". 1841 року вийшов у Харкові український альманах-"новорічник" "Сніп", що його "скрутив" Олександер Корсун. У листопаді того ж року Корсун просив Шевченка дати йому щось із своїх творів для нового "Снопа" на 1842 рік. Шевченко послав йому "Мар’яну", але не всю, бо розгубив листки чернеткової редакції цієї поеми.
У цьому ж році Шевченко діяльно листувався в Квіткою-Основ’яненком. Старенький письменник виявляв надзвичайне зацікавлення творчістю молодого поета й захоплювався нею й далі. Ще на початку 1841 р. дістав він од Шевченка якусь "частину Гайдамаків" у рукописі. В березні, відповідаючи Шевченкові на кілька листів відразу, писав: "Гайдамаки Ваші добра штука буде", оповідав, що українці, яким він читав прислані фрагменти, "поцмокують", і просив швидше друкувати поему; переказував, що П. Гулак-Артемовський "дуже полюбив" Шевченка за "Кобзаря". В листопаді висловлював Квітка свою радість з приводу того, що Шевченко не звернув уваги на напади російських критиків і далі пише по-українському:
"Спасибі Вам, що не дивитесь у вічі тим дурням-кацапам, що, не вмівши нашої мови і не розібравши у неї [у ній] нічого, кричать, мов жиди у шабаш: "штьо, да штьо ета наварнякано. Ми нє панімаєм-ста нічаво". Спасибі, що плюєте на се, та не перестаєте писати. Пишіть, пишіть, нехай Вам Господь поможе".
Шевченко посилав Квітці й якісь свої рисунки, ілюстрував його твори і в грудні 1841 року малював Квітчину Сотниківну, нарікаючи в листах на короткі зимові петербурзькі дні. Звертався до Квітки і з просьбами прислати потрібне йому українське жіноче убрання, ділився своїми намірами-планами щодо дальшої малярської кар’єри. Квітка стежив за всім, що писалося в пресі про Шевченка, й живо на це реагував. Шевченко висловлював свою заочну симпатію до автора "Марусі": "Не цурайтеся… любіть мене так, як я Вас люблю, не бачивши Вас зроду. Вас не бачив, а Вашу душу, Ваше серце так бачу, як може ніхто на всім світі: Ваша "Маруся" так мені Вас розказала". Мріяв про те, щоб побувати в Харкові й побачитися з Квіткою, коли – по двох роках – їхатиме в Італію до Риму по скінченні Академії з відзначенням.