Аристократичний "Современник", що його по смерті Пушкіна редагував проф. Плетньов, оцінивши "Кобзаря" як єдине гідне уваги серед поетичних творів останнього часу явище, як "вдалу живу народну лірику", висловив певність, що ті, хто розуміють українську мову, прочитають цю збірку "з задоволенням і з вдячністю", але слідом за цією, хоч і скромною, але позитивною оцінкою, в іншій статті сказав:
"Книга, що з’являється у світ на крайовому наріччі простолюддя, коли панівна мова відрадно виблискує і звучить для кожного з читачів, завжди скидається на пародію або на літературний жарт".
Критик, що писав в органі ретроградів Булґаріна і Ґреча "Северная Пчела", навдивовижу глибоко зрозумів і підкреслив деякі питомі прикмети Шевченкової музи, як і особливі вартості окремих її творів, виявивши неабияку естетичну чутливість. Він оцінив як слід і образ Перебенді як "майстерний, сильний, повний непідфарбованої поезії", і "повну зворушливої поезії" "Катерину", кажучи: "Хоч сюжет її – і старий, і простий, але скільки ж тут щирої поезії, скільки почуття, що глибоко проникає в душу". Рецензент, що "з щирою радістю" привітав творчість нового автора, закінчив свою статтю пророчистими словами: "Якщо це перші спроби, то ми маємо право покладати великі надії на талант п. Шевченка". Але й цей критик, слідом за цитованими вже своїми колегами, радив Шевченкові писати по-російському: "Сумно, – казав він, – дивитись на літературу тих слов’янських діалектів, які волею долі мусять зсякнути у творцях, умерти в архівах, згубивши навіть слова і звуки, що в них вони привдяглися, а ще смутніше дивитись, коли цими діалектами пишуть люди, що могли б оздобити "первенствующую, всепоглощающую славянскую литературу" – тобто літературу російську. Щиро відкриваючи свої карти, останні два рецензенти принаймні не глузували з української літератури й не писали про те, що українська літературна мова – штучна, як то зробили Никитенко й Сенковський.
Лише три рецензенти-критики поставилися позитивно не тільки до творчості Шевченка, а й до права українського народу мати власну – щоправда лише "регіональну" – літературу: це були критики, що писали про "Кобзаря" в "Отечественных записках" і "Литературной газете" А. Красовського та в консервативно-слов’янофільському "Маяку". У "Маяку" вмістив свою рецензію прихильний цензор "Кобзаря" – письменник і перекладач П. Корсаков, давши дуже високу оцінку мистецької вартості творів нового поета. Корсаков знав Україну, українську народну поезію, як і творчість українських попередників Шевченка, і йому ясно було, що такі твори, як уміщені в "Кобзарі", "зробили б честь усякому імені в кожній літературі". Корсаков твердив, що поезії цієї "дорогоцінної" для літератури збірки "написані в цілком національному дусі", що вони "повні почуття, розуму, простоти, ґрації і щирої правди", і тому щиро ("от души") вітав їх автора.
Понад сорок літ минуло вже тоді від часу, як відродилася українська література, але не тільки ні один із її представників не дав ще таких артистичних творів, як ті, що з них складався "Кобзар", але ніхто не збуджував і таких думок і настроїв. Шевченко перший представив Україну як країну, поневолену москалями, країну, над якою
…Орел чорний
Сторожем літає…
І хоч цензура й викинула з тексту "Кобзаря" найяскравіші місця про поневолення України, а все таки в повних духу боротьби його поезіях, як от "Тарасова ніч" та "Іван Підкова", зосталося досить просякнутих палким патріотизмом уступів і образів, що в усіх живих душах будили тугу за страченою предками національною незалежністю, і серед них може найяскравішим був образ невільника-хлібороба-косаря, що покірливо
…косу несе в росу
повз високі могили предків, лицарів-здобичників, що
…вміли панувати,
Панували, добували
І славу, і волю.
Не всі земляки однаково сприймали ідейне багатство цієї невеликої збірочки, але всі однаково були захоплені нею, як справжнім літературним скарбом. Корсун і Костомаров, два молоді харківські поети, діставши "Кобзаря", як присіли на вулиці, так і з місця не зійшли, поки всього не прочитали, а старий Квітка писав Шевченкові, що йому "волосся на голові навстопужилося", коли читав кобзарські думи.
Виступ Белінського
Ще в тому ж самому 1840 році Шевченко прийнявся до писання нової великої речі – поеми "Гайдамаки". Коли саме почав "леліяти своїх жадних крови гайдамаків", невідомо. Історичної літератури про добу "Коліївщини" було обмаль, зате знав він про неї багато з живої усної народної традиції. У поезії сюжети на тлі тієї доби не були новиною: польські поети охоче їх розробляли вже не раз. Тепер узявся до епопеї з Гайдамаччини нащадок учасника тих кривавих подій.
На початку квітня 1841 р. "Гайдамаки" вже були закінчені, бо 7 квітня Шевченко датував присвяту цієї поеми своєму любому опікунові В. І. Григоровичу.
У цій присвяті Шевченко дав надзвичайно яскраву відповідь ворогам української мови й літератури – критикам, що вважали українську мову взагалі, як і мову його творів, або за штучну, або за таку, "що не існує ("несуществующий", "небывалый язык"), або за засуджену на смерть (мусить "умерти в архівах"). Ще весною 1839 року в посланії до Основ’яненка, що ввійшло до "Кобзаря" 1840 р., Шевченко передбачав вороже ставлення до своїх "псалмів" на славу української історичної правди:
Насміються на псалом той,
Що виллю сльозами;
Насміються!.. Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Але все ж таки із своїм псалмом виступив. Тепер, закінчуючи своїх "Гайдамаків", став віч-на-віч із новим ворогом національно-культурного розвитку українського народу і то з ворогом, озброєним великим талантом і темпераментом, з "несамовитим" Вісаріоном Белінським. У 1839 році цей критик покинув Москву й перенісся до Петербургу. А. Краєвський, видавець "Отечественных записок", людина безпринципна, але спритний комерсант, притягнув до співпраці у своєму місячнику талановитого московського критика. У 1840 році "Кобзар" Шевченка не дістався на рецензію Белінському, зате "Ластівка", над якою довелося довго працювати і Гребінці, і Шевченкові, попала вже до рук цього сталого "обозревателя" літературних новин в органі Краєвського.