Поезії Шевченко творив легко, не висилюючись, вони йому самі "навівалися", як геніальному поетові, але ж потім він їх (принаймні більші твори) "пересівав" – опрацьовував, піддавав свідомо власній критиці, і це була праця і то дуже тяжка праця!
Але от приклади з його мистецької діяльності. Перший – це робота на Аральському морі. Адже ніякої "норми" йому ніхто там не давав. Висадившись на берег або коли шхуна ставала на котву, Шевченко міг би зробити один-другий краєвид, і на цьому був би кінець, а він за дуже короткий час зробив сотні чудових рисунків і акварельних малюнків. Або його ґраверська праця в 1858–1860 роках… Жив, повним життям, скрізь бував, усім цікавився – музикою, театром, політикою, безупинно читав, часто писав поезії, а встиг зробити понад 30 офортів. Який це, в таких умовах, великий доробок, зрозуміє лише той, хто знає, яка це марудна, довга і виснажливо тяжка праця. Або його зайняття скульптурою в Новопетровському форті – після цілоденної муштри чи відбування довгих варт ("караулів")…
Цю "жадобу праці" (вона була цілком мистецькою!) можна пояснити лише надзвичайною інтенсивністю його моторово-творчих емоцій: Шевченко був під їх владою. В ньому завжди жила потреба відтворювати передумане, пережите, відчуте – чи то бачене, чи почуте. Жила в ньому вічна потреба втілювати в словесні чи в пластичні образи все, що давали йому емоції сприймальні, а вони у нього також були дуже напружені.
На ці творчі процеси він витрачав силу нервової енерґії, але часто, якщо не переважно, в незадовільних умовах фізичного існування, раз-у-раз працював в умовах ослаблення, нервового виснаження. Після повороту з заслання поет повинен був би зовсім по-іншому жити, але чи існує якась сила, що продиктує геніально-творчій натурі режим і дієту? Лише сила власної волі може бути регулятором людського психоорганізму. А генії-митці її часто не мають: вони "одержимі"! Ними керує "божественна манія", і з покликанням великих митців завжди тісно зв’язана жадоба вражень, потреба їх частих змін і щораз більшої напруженості й гостроти.
Смерть поета
В кінці грудня 1860 року зовсім уже хворий поет з наказу лікаря мусів засісти в своїй майстерні і примиритися з ув’язненням. Він писав про це Варфоломеєві: "Погано я зустрів оцей новий поганий рік. Другий тиждень не вихожу з хати: чхаю та кашляю, аж обісіло", а через тиждень уже признався йому, що зовсім ослаб: "Так мені погано, що ледве перо в руках держу, і кат його батька знає, коли воно полегшає" (листи 22 і 29 січня 1861 р.).
Проте і ввесь січень він безупинно працював. Енерґійно листувався з М. Чалим у Києві і з X. Ткаченком у Полтаві, з Р. Тризною в Чернігові – все в справі розповсюдження свого "Букваря". Просив "Букварі" продавати, а гроші віддавати до кас "наших убогих воскресних шкіл". Чернігівця інспектора шкіл Тризну просив побувати у архієпископа чернігівського Філарета, а М. Чалого – у київського митрополита Арсенія. Сподівався, що ієрархи, з огляду на релігійний зміст букварика, схотять його придбати, та ці його сподівання виявилися марними. Обом московським ієрархам і не снилося якісь там українські букварі купувати для церковно-парафіяльних шкіл, хоч, напр., Арсеній скаржився, що не друкують дешевих букварів. Прочитавши про це в пресі, Шевченко й пройнявся наївною надією на поміч цього архієрея.
Шевченко просив знайти таких "десяток чоловік добрих людей", щоб самі схотіли по 100 букварів купити, а ті 30 карб., що зібралися б за тисячу книжечок, теж просив "віддати на воскресну школу". 4 січня писав М. Чалому: "Думка єсть за Букварем напечатать лічбу (арифметику)", "за лічбою етнографію й географію", а потім і українську історію, що коштувала б не дорожче 10 копійок.
Водночас і далі Шевченко займався справами приміщених до різних шкіл Варфоломеєвих дітей і самому Варфоломеєві, якому тяжко було служити у кн. Лопухіна, робив різні протекції. Не забував і своєї справи з хатою над Дніпром і 29 січня остаточно наказав Варфоломеєві кинути інші проекти в справі садиби і "кінчати швидше в Каневі", себто набути Чернечу Гору, яка незабаром стала місцем його вічного спочинку. Теж у січні спромігся зробити олійними фарбами свій новий чудовий автопортрет, щоб пустити його в лотерею на користь недільних шкіл. Лотерея відбулася, а портрета виграв ректор архітектури проф. Ол. Резанов, який подарував його Василеві Лазаревському. Коли на передостанньому портреті, купленому вел. кн. Оленою, автор зробив себе гнівним, грізним вождем, то тепер уже створив полотно, з якого дивиться на глядача хвора людина. В трагічних рисах обличчя залягла глибока скорбота – ніби передчування близького вже кінця!
14 лютого Шевченко розплатився з друкарнею за свій "Буквар" і того самого дня написав перші 36 рядків своєї останньої поезії. Знав, що смерть за плечима, але хотів ще жити. Розмовляв востаннє із своєю музою, своєю справді вірною, незрадливою дружиною. Востаннє "мережав білії листи". Мережав їх уже не такими рівними рядками, як раніше. Ослабла правиця його дрижала. Писав, здається, лежачи, мабуть, увечорі або й уночі. Розум його вже став перед фактом неминучості близького кінця, і він у спокої духу стверджував цю неминучість:
Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу? –
На той світ, друже мій, до Бога
Почимчикуєм спочивать…
Втомилися, і підтоптались,
І розуму таки набрались, –
То й буде з нас! – ходімо спать,
Ходімо в хату спочивать…
Весела хата, щоб ти знала!..
І, переплітши так глибокою іронією своєї думки про "далеку дорогу", раптом, схвильований, здригнувся перед створеним тією іронією образом "веселої хати" – домовини. Серце забилось швидше, і він, перейшовши на жвавий, б’ючкий ритм, виспівав іншу мелодію, що була запереченням того настрою, з яким взявся за перо:
Ой не йдімо, не ходімо,
Рано, друже, рано:
Походимо, посидимо –
На сей світ поглянем!
Поглянемо, моя доле…
Бач, який широкий,
І широкий та веселий,
Ясний та глибокий…
Хотів ще Божою "красою налюбуватись на землі". Блиснула ще раз надія на можливість вилікування: