Хоч як понівечила цензура його поезії, а все таки вихід їх у світ, та ще й у значно збільшеному числі (додалася "Наймичка" і "Псалми", ранні твори, розкидані по альманахах) був великою радістю для Шевченка. Радів із того, що видання добре розходилося й приносило йому чималий дохід: уже 1 лютого 1860 року писав Варфоломеєві, що "Кобзар" "добрий чинш платить". Тішачися з цього, цікавився успіхом самої книжки, думками різних кіл читачів. Писав на Україну, що "пани дуже кривляться на сліпого старця" ("Кобзаря"), і питався, що там вони про книжку говорять.
Усю зиму 1859-60 року систематично, щотижня, а то й частіше зустрічався з Костомаровим, що оселився в Петербурзі, діставши в тутешньому університеті кафедру російської історії. Над ученим приятелем Шевченко любив іноді пожартувати. Костомаров якийсь час мешкав у гостиниці, а за стіною його кімнати містився ресторан. Шевченко, кепкуючи з Костомарова, казав, що це помешкання "істинно гусарське, а вже ніяк не професорське". Якось він навмисне пішов до того ресторану й казав завести автоматичний орган, довідавшись перед тим у Костомарова, що він пильно готується до завтрішньої лекції. Безконечні арії так роздратували нервового Костомарова, що він, схвильований, вбіг до ресторану і просив Шевченка "в ім’я людяності" перестати його тортурувати, але поет і далі наказував грати, кричачи: "Ні, ні! Валяйте з "Трубадура", "Ріґолетто", з "Травіати", – я це дуже люблю". Але це зовсім не перешкодило їм і далі зберегти якнайприязніші відносини.
Що вони були дуже сердечні, про це найкраще свідчить таке оповідання самого Шевченка: "Приходжу я вчора до Костомарова, дзвоню, він сам відчиняє: "Чорт – каже – приніс тебе перешкоджати мені працювати". – "Та мені – кажу – тебе, коли хочеш, і не треба – я до твого Хоми прийшов, хочу поклін твоїй мамі передати, ти мені й не потрібний". – І просиділи з ним по такій зустрічі аж до глибокої ночі. Я хочу йти, а він не пускає". Часто вони полемізували, але ніколи не сварилися: "У самій оживленості їх суперечок, у нападах одного, у добродушному підсміюванні другого проблискували їх взаємне довір’я і приязнь". Приязнь та була особливою: в особисті свої справи Шевченко Костомарова не втаємничував, зате охоче читав Костомарову свої недруковані твори. Від весни 1860 року Костомаров мешкав на Василівському острові, і Шевченко щотижня бував у нього по вівторках, визначених для приймання гостей.
1860 рік був роком найбільшої за життя поетового слави й популярности. У середині січня вийшов "Кобзар", а 13 лютого з’явилася в журналі "Народное чтение" його автобіографія в формі листа до редактора. Публіцистичне оформлення надав їй Куліш і зробив це блискуче. Сумна історія життя поетового кінчалася його нібито словами: "…мої рідні брати й сестри, про яких мені тяжко було згадувати у своєму оповіданні, ще й досі – кріпаки. Так, Пане Добродію, вони ще й досі кріпаки". Автобіографію цю передрукували інші органи російської і польської преси.
Літом Шевченко опублікував свій лист до поміщика Фліорковського, дідича його братів і сестри. Сталося це по тому, як т. зв. "Літературний фонд" – Товариство допомоги літераторам і ученим звернулося (це було ще 20 березня) до Фліорковського з просьбою звільнити братів і сестру Шевченка з кріпацтва. Фліорковський відпускав їх на волю, але не погоджувався, дати їм ні садиб, ні орної землі, навіть "за викуп" – за гроші. Він опублікував листування Фонду і вступив при цьому в полеміку з Шевченком у пресі з приводу автобіографії, доводячи, що кріпакам під владою "вельможної шляхти", зачепленої Шевченковою автобіографією, поводиться непогано. Повний саркастичних "подяк" лист Шевченка викликав велике зацікавлення в громадянстві, бо був демонстрацією проти уряду, що зволікав із селянською реформою, як демонстрацією була й Шевченкова автобіографія. Фліорковський залишився на своїй позиції. Моральна перемога була за Шевченком.
Був цей рік також і роком оживлення в громадському й літературному українському житті. У Петербурзі заснувалася "Громада", збори якої систематично відбувалися в помешканні інженера Ф. Черненка. Шевченко завжди на них бував. Вийшла з друку ще на початку року "Хата" Куліша, у якій був і "Кобзарський гостинець" – низка нових Шевченкових поезій; обмірковувалося видання літературного українського місячника – "Основи".
Аж тепер дочекався Шевченко признання від російської критики. У "Современнику" з’явилася велика рецензія Добролюбова на нове видання "Кобзаря". Добролюбов підкреслював народний характер творчості Шевченка: "Він – поет цілком народний, такий, якого ми не можемо вказати у себе". У "Русском слове" вмістив похвальну рецензію поет М. Михайлов. Обидва критики підносили народно-національний характер Шевченкової творчості, – те, чого не хотів бачити й признати в 1840-их рр. В. Белінський.
Вийшли у світ Шевченкові поезії й у перекладі на російську мову – теж під заголовком "Кобзарь". Редактором-видавцем був М. Гербель, що виступив і сам як перекладач, притягнувши до праці цілу групу російських поетів: М. Курочкіна, Ол. Плещеєва, Л. Мея, В. Крестовського та М. Михайлова.
Прикрою несподіванкою для Шевченка був пасквіль на нього, надрукований в органі польських еміґрантів-демократів, у паризькому "Przeglądzie rzeczy polskich" ген. Мерославського. Надруковано там формальний донос на нашого поета. Автор пасквілю (дуже можливо, що це був Козловський) оповідав про нещасливе перебування Шевченка на Україні літом 1859 р. Називаючи поета "циніком, демагогом і блазнем", він писав:
"Зійшовшися з простолюддям у корчмі, явно намовляв їх до різні, і то різні без обмежень… Говорив про реформу, про волю, про надужиття уряду, а в кінці сказав, що доти не буде їм добре, доки Дніпро не зачервоніє… Коли його запитали, як це треба розуміти, витолкував просто, що треба всіх вирізати".
Далі йшло оповідання про Шевченкові блюзнірства.
Тяжко навіть зрозуміти, як це сталося, що по цьому пасквілі Шевченко уникнув нового конфлікту з російською політичною поліцією.
Але хоч як займали Шевченка громадські й літературні справи, хоч він і не переставав ні писати поезій, ні діяльно малювати й займатися ґраверством, – думка про власну хату над Дніпром та про одруження ніколи його не покидала. Він мріяв про це невпинно. Снуючи плани одруження з Харитою, він іще восени 1859 року зробив чудесний переспів пісеньки польського поета Яна Чечота, у якій знайшов відповідні своїм мріям мотиви: