Отже, 7 грудня 1829 року на панській стайні у Вільні відбулася історична екзекуція: з панського наказу панський кучер-дворак Сидорко вибив різками дворака-лакейчука Тараса Шевченка за те, що він рисував уночі, запаливши світло. Дуже можливо, що пан знайшов у цьому факті лише привід до того, щоб вилити свою злість, причини якої крилися зовсім деінде. Але помилкою було б повторювати тут казку про те, що Енґельгардт при цьому "не звернув уваги" на Шевченкове "мистецтво". Це вигадка П. Куліша, який прикрасив нею відповідне місце в Шевченковій автобіографії. Було, мабуть, якраз навпаки. Пан уже знав, що Тарас надається на "покоєвого маляра", тепер же мав нагоду над цією справою задуматися, переконавшися, що Тарас до такої ролі надається. У всякому разі він незабаром віддав хлопця в науку до якогось маляра-декоратора, але сталося це вже в Варшаві.
У своїй автобіографії, що її Шевченко писав у 1860 році з виразною тенденцією, він подав лише кілька яскравих фактів свого життя, що мали ілюструвати його тяжку кріпацьку долю, а тому з віленського періоду згадав лише цей один епізод, коли – за дотепним висловом Кониського – Енґельгардт на Шевченковій спині списав "хартію панського самовластя". Але в інтимних документах поетового життя ми знаходимо й інші згадки про Вільно. У листі до свого приятеля Броніслава Залєського, напередодні свого визволення з заслання, в листі, писаному за 28 років по виїзді з Вільна, Шевченко висловлював такі свої мрії: "Беру Тебе з обіймів Твоєї щасливої матері, й певного чудового ранку молимось з Тобою перед образом Божої Матері-Остробрамської. Вільно так само дороге споминами моєму серцю, як і Твоєму", а в 1857 році в "Щоденнику" він записав таке: "Уві сні бачив церкву святої Анни в Вільні та любу Дуню, чорнобриву Гусіковську, що молилась у тій церкві". Цей свій сон у тому самому записі поет пояснив тим, що минулого дня читав книгу про королеву Варвару Радивилівну, де часто згадувалося Вільно.
Згадка ця мимоволі підсовує всім здогад про те, що одним із "дорогих серцю" поета віленських споминів був спомин про його симпатію до чорнобривої Дуні. Церква св. Анни – католицька, і очевидно, ця Дуня [Мабуть, Дзюня – зменшене ім’я Ядвіґи] була полькою, але ми із споминів Сошенка знаємо, що Шевченко оповідав йому про свій роман з якоюсь молодою полькою в Варшаві. Отже немає цілком певних підстав для того, щоб у цій згадці про сон бачити відгук колишніх поетових вражень і переживань, зв’язаних із Вільном, – можливо, що він, начитавшись про Вільно, власне у віленській обстанові й побачив потім у сні свою колишню варшавську симпатію. Але можливо теж, що й Сошенко помилився і відніс до Варшави Шевченків віленський спогад. Хоч як там із тим було, але ми й крім того маємо посередні дані, що Шевченко в Вільні мав якихось друзів, а якщо не друзів, то в усякому разі людей, що ставилися до нього з симпатією.
У Вільні якимсь чудом аж до 1920 року зберігся нарисований 15-літнім Шевченком портрет його батька, – очевидно, був таки хтось, для кого пам’ять про нашого поета була дорога, бо портрет цей зберігся в тогочасній гарній стилевій оправі. Отже Тарас, не зважаючи на жорстоку кару, яка його спіткала, все ж рисував у Вільні, і можливо, що його хист рисувальника звернув на себе чиюсь прихильну увагу, що могло мати вплив і на дальшу його долю. В іншому листі поета до Броніслава Залєського звертає на себе увагу те місце, де Шевченко переказує погляд на методу малярської науки віленського університетського професора рисунків Яна Рустема: "шість літ рисуй, а шість місяців малюй, і будеш майстром". З цього факту робили навіть висновок, що Шевченко був учнем Рустема, але Шевченко міг ці слова віленського професора почути й з уст котрогось із його учнів та й не конче у Вільні.
У всякому разі, в короткому віленському житті Шевченка були якісь світлі сторінки, і коли ми про них нічого докладніше не знаємо, то все ж мусимо ствердити, що для вразливого, допитливого хлопця, який мріяв про мистецьку науку, перебування у Вільні не проминуло без сліду. Уже той факт, що й по 28 роках він добре пам’ятав внутрішній вигляд однієї з найцікавіших пам’яток віленської ґотицької архітектури – костела св. Анни, свідчить про те, що перебування Енґельгардтового козачка у стародавній литовській столиці не пішло на марне. Допитливий і вразливий, тут він мав змогу приглядатися до скульптур і образів по церквах і костелах. Вільно було тоді невеликим містом, що поволі відбудовувалося після пожежі 1812 року, але було рухливим центром польської культури, а віленський університет був у своєму розквіті. Шевченко міг у Вільні багато побачити й почути, – не все ж він сидів у передпокої панських палат, чекаючи, що йому пан каже подати собі люльку або склянку води.
На жаль, не знаючи ні обставин Шевченкового життя в Вільні, ні його тамошніх знайомств, не можемо конкретизувати наших здогадів про те, що могло дати для Шевченкової освіти місто польських філаретів і філоматів. Із життєвих же віленських вражень 16-літнього хлопця годиться згадати криваву любовну драму, що він про неї чув у Вільні й описав потім у поемці "У Вільні городі…".
У Варшаві
З Вільни Енґельгардти поїхали до Варшави. У Варшаві дідич відав Тараса в науку до якогось покоєвого маляра. Цей совісний цеховий майстер, прізвища якого, на жаль, не знаємо, прийшовши до Енґельгардта по гроші, сказав йому, як "розуміє Тараса", себто висловив свій погляд на мистецькі здібності хлопця, що їх він оцінював, очевидно, як дуже видатні, бо порадив Енґельгардтові віддати хлопця в науку до найвидатнішого з тодішніх варшавських митців-малярів Франца Лямпі молодшого. Пан хотів, щоб Лямпі взяв його прийдешнього надвірного маляра до свого дому, але той згодився лише на те, щоб Тарас приходив до нього на лекції. Хлопця одягнули чепурніше, – мав учитися разом із міщанськими дітьми, а може й з паничами. Уже не в пістровій куртці покоєвого козачка, а в сурдуті й у чистеньких манішках та краватках ходив Тарас до свого нового – першого справжнього вчителя малярства. Мабуть уже у Варшаві Шевченко виконав рисунок "Св. Марія Магдалина" (1830). Це дуже добра копія із з надзвичайним артизмом виконаної літографії віленського митця-графіка Мощинського.