Не могло не давати задоволення поетові "благоговіння" перед його творчістю і молодих, і старих українських письменників. Старий Максимович посилав йому на рецензію й для поправок свої переклади псалмів, Опанас Маркович просив переглядати й до "кращого пуття доводить" оповідання Марка Вовчка. Шевченка всі вважали за арбітра в справах мови, вірили його глибокому критичному чуттю митця. Лише Куліш у це ставлення іноді вносив дисонанси. У попередніх відносинах із Шевченком, у 1843-1847 роках, він пережив уже певну еволюцію. Розпочавши їх порадами, виголошуваними протекційним тоном, і навіть доганами, дійшов потім до того, що таки цілком піддався очаруванню Шевченкової музи. При його безмежній амбіції нелегко йому було признати над собою вищість Шевченка як поета, але таки признав.
Нові відносини з Шевченком по тому, як скінчилося їхнє заслання, почав знову з усяких порад, іноді докучливих і зайвих, іноді й слушних, але всі вони свідчили про бажання Куліша, сказати б, монополізувати опіку над Шевченком, опіку всебічну – і життєву, і літературну. Ще коли Шевченко був у Нижньому Новгороді, Куліш напав на нього за "Неофіти", як за твір небезпечний, у якому Шевченко під кесарем виводив Миколу І ["Гарна штука, да не для друку… Не годиться напоминати синові [Олександрові II] про батька, ждучи од сина якого б не було добра. Він же в нас тепер перший чоловік" і т. п.].
Він перед тим іще напосідався на Шевченка, щоб, не дай Боже, не друкував своїх творів без його, Кулішевої, критичної цензури. Шевченко й сам мав тоді намір спільно з Кулішем переглянути свої нові поезії, але коли Куліш, повернувшись із-за кордону влітку 1858 р., почав знову в листах із Мотронівки докучати Шевченкові своїми радами, щоб той обробив свої твори так "охайно да оглядно… як у того Пушкіна, – щоб чистим зерном одсипать духовної пашні землякам, не з половою", то й безмежно доброму й вибачливому Шевченкові, мабуть, терпець урвався… Хоч Куліш одночасно й підкреслював, що свої поради робить, "ревнуючи" по Шевченковій славі і "по красоті нашого голосного слова", але в своїй зарозумілості заходив надто далеко.
Прибувши восени 1858 року до Петербургу, він не збавляв свого менторського тону і, коли прочитав Шевченків вірш "Полякам", то наговорив Шевченкові чогось такого, що на другий день (22.XI) мусів у листі мотивувати свою критику, бо й сам злякався, що її Шевченко візьме "за вхибу своєму достоїнству поетичному". Шевченко, нарешті, поклав край Кулішевим зазіханням на роль загального ментора й "літературного Übermensch-a". Цього довго не міг забути Куліш і по 25-ох роках згадував, як Шевченко "гукав" у Петербурзі: "Не давайте Кулішеві поправляти Марка Вовчка, – він її опрозить!"
Проте саме цієї зими 1858-59 років Куліш найчастіше бував у Шевченка, аж поки, закохавшись у Марію Маркович, як якийсь наївний молодик, полетів за нею за кордон, щоб тероризувати її там загрозами самогубства, а повернувшись, поневіряти її ім’ям перед людьми й дискредитувати себе в думці земляків. З висоти своєї справжньої величі Шевченко один, може, з-посеред усіх умів ці вибрики вибачати, і треба думати, що коли між Кулішем і обуреним на нього українським громадянством не дійшло тоді до повного розриву, то це завдяки Шевченкові. Але все це теж не могло Шевченка не нервувати: він був серед українців єдиною особою, що могла своїм моральним впливом змушувати всіх "одностайне стати", і йому боляче було бачити, як один із найталановитіших і найпрацьовитіших представників нечисленної тоді української еліти вічно йде всупереч усім із бажанням накидати громаді свої думки, всіх і скрізь навчати, а сам принижує свою людську гідність.
У серпні 1858 року Шевченко відновив свої відносини і з Костомаровим, що не на довгий час, вертаючись із-за кордону, затримався в Петербурзі для праці в бібліотеках і архівах. Костомаров несподівано прийшов із візитою до Шевченка, і той по одинадцяти роках розлуки довго не міг пізнати постарілого вченого приятеля. Зустріч їх була зворушлива, і два тижні по ній вони щодня по праці сходилися на розмови в ресторані Палкіна, поки Костомаров не виїхав до Саратова, де прожив цілий рік, працюючи там як секретар місцевого комітету селянської реформи.
Придбав він багато знайомств і серед російських письменників. Зблизився з поетами братами Курочкіними – Василем і Миколою, особливо з останнім. Познайомився з М. Г. Чернишевським і його родиною. Пізнав досить близько найславетнішого з тодішніх російських повістярів – І. С. Тургенева. Часто зустрічався в поетами Полонським і Щербиною, з братами Олексієм та Львом Жемчужниковими і їх кузеном – поетом гр. Олексієм Толстим, з молодим повістярем М. Лесковим. Ближче зійшовся й заприязнився з тими з них, що визначалися такою самою, як і він, щирістю й безпосередністю вдачі, як от з Миколою Курочкіним і братами Жемчужниковими, що були людьми винятково доброго серця, а з-поміж росіян справді щирими українофілами.
Всією душею прив’язавшись до родини гр. Ф. і Н. Толстих, він був у їхньому домі своєю людиною. Згодом навіть мало не всі його видатніші приятелі-українці зробилися теж постійними гостями в салоні графині Настасії, – почали там бувати і Куліш, і С. Гулак-Артемовський, а в 1859 році, після переїзду до Петербурґу, і Костомаров. Були ще два великопанські салони, де Шевченко бував на всіх прийняттях, завжди оточений пошаною й особливою увагою – це салони пані Наталії Суханової-Подколзиної й пані Варвари Карташевської, заможних українських поміщиць. У Карташевської бували українські літературні вечори, на яких, крім Шевченка, бували ще і Марко Вовчок, і Василь Білозерський, бував і Турґєнєв, що в Шевченка й познайомився з Карташевською.
У Суханової-Подколзиної бували Полонський, Аполлон Майков, Щербина, Турґєнєв, митці-малярі Айвазовський, Ів. Ів. Соколов, Піменов – усе знайомі або приятелі Шевченка. Син пані Суханової, учень Шевченків Борис, згадував потім, як Шевченко "своєю простотою, сердечністю, однією своєю появою мимоволі прив’язував до себе всіх від малого до великого". "Його трохи незграбні, але зовсім не вульгарні манери, проста мова, добра, розумна усмішка, все якось притягало до нього й залишало враження старого знайомства, старої приязні, при якій всякі церемонії робилися зайвими". Дочка Толстих Катерина теж потверджувала чарівливу симпатичність Шевченкової вдачі: