Третій день свята Воскресення зійшовся того року із святом Благовіщення, і Максимович зв’язав цей день із "благою вістю" для України про поворот із заслання найбільшого з українців. Коли декламував ці рядки:
Ой, як дуже за тобою тужила Вкраїна,
Усе тебе вспоминала, як та мати сина.
Твої думки туманами по лугах вставали,
Твої сльози росицею по степах спадали,
Твої пісні соловейком в садах щебетали…
– Шевченко був зворушений, а сентиментальний Щепкин "ридма ридав". У "схолії" бриніли й ліберальні нотки – про нові часи, коли "людям говорити і дихать вільніше", і автор-амфітріон закінчив її закликом до Кобзаря:
Заспівай же нових пісень про людськую волю,
Заспівай нам таких пісень, щоб мати-Вкраїна
Веселилась, що на славу тебе породила!
Із захопленням описував цей обід Грицько Галаган у листі до жінки, але зазначив, що Шевченко "дуже змінився, постарів, над його широким чолом простяглася лисина, густа сивувата борода при його глибокому погляді надає йому вигляду котрогось із наших мудрих дідів-полковників, що до них часто приходять по пораду". По обіді господар і гості мали справжню насолоду, – зворушений і радісно настроєний Шевченко разом із господинею дому, молодою й веселою пані Марією "чудесно співали" українських пісень.
З обіду-бенкету поїхав поет попрощатися з Аксаковим, і там йому співала українських пісень панна Надія Аксакова, а Шевченко слухав їх з насолодою. Цей останній вечір перебування свого в Москві закінчив він візитою до слов’янофіла Кошелева, де познайомився з поетом Хомяковим і декабристом кн. Сергієм Волконським, рідним братом покійного князя Миколи Репніна. Князь Сергій "лагідно, без найменшої жовчі" оповідав Шевченкові всякі епізоди із свого 30-літнього заслання на Сибіру.
Повен нових і різноманітних вражень, утішений і підбадьорений людською пошаною й увагою до себе, вранці 26 березня поет виїхав із Москви до Петербургу, вперше в житті відбуваючи цю дорогу новозбудованою залізницею.
1858 – 1859 рр. В Петербурзі
Тріумфальний прийом
27 березня [1858 р.] у восьмій годині вечора Шевченко прибув до Петербургу й за годину був уже в обіймах свого друга-опікуна Михайла Лазаревського в його квартирі на Великій Морській вулиці.
На другий день "пішки оббігав майже без потреби пів міста", хоча падав сніг і була сльота. Таке зрозуміле було це бажання його оглянути місто, де кожна вулиця, кожний куток нагадували йому студентські літа, колишні молоді пригоди – "і молодеє теє лихо, і молодий той грішний рай!" О третій годині вернувся додому й радісно обіймав Семена Гулака-Артемовського, що вже його дожидав, а за півгодини був уже в хаті приятеля. Години радісних побачень із старими друзями минали швидше, ніж хвилини. Увечорі поспішив укупі з Лазаревським до Толстих: до кого ж, як не до них, мав поквапитися з першою візитою?
Дочка Толстих Катерина, тоді ще підліток, добре запам’ятала цю радісну подію:
"Чийсь виклик: "Приїхали" захопив зненацька нас, – згадувала вона пізніше у своїх споминах; – не встигли ми вибігти назустріч, – Тарас Григорович уже ввійшов до залі. Середній на зріст, скорше огрядний, ніж худий, з опасистою бородою, з добрими, повними сліз очима, він простягнув нам руки до обіймів. Усі ми були під впливом такої повної, такої світлої, такої зворушливої радости! Всі обіймалися, плакали, сміялися, а він тільки й міг повторювати: "Серденька мої! друзі мої!" і міцно притискав нас до свого серця".
Глибоке й щире було його велике зворушення. Ці дивні, зовсім чужі йому, люди, що його навіть особисто не знали, два роки невтомно, не зневіряючись по тяжких невдачах, робили все, щоб зламати упертість неприхильного поетові молодого царя, й добилися таки свого. Тут у домі старенького вольтеріанца-митця, що все життя лишався вірним вільнолюбним ідеям XVIII віку, в якому народився й виховався, був "головний штаб" заходів до визволення з неволі українського поета, що тепер, щасливий і вдячний, міг цілувати руки своєї справді "святої" заступниці – графині Настасії. Вернувшись додому, записав у щоденнику: "Більш сердечно й радісно не зустрічав мене ніхто, і я – нікого так, як зустрілись ми з моєю святою заступницею і з графом Федором Петровичем. Ця зустріч була сердечніша за всяку родинну зустріч". Зворушений не міг нічого про себе розповідати. Шампаном запили всі "це святе, радісне побачення".
Ні Костомарова, ні Куліша не було в Петербурзі, і Шевченко на другий день поспішив до Білозерського, що вже одружився й дістав дозвіл тут жити. Радість цієї зустрічі з "соузником і сусідом в казематі 1847 року" несподівано подвоїлася: зустрів там своїх співвигнанців Сераковського, Станевича й дорогого його серцю поета Сову-Желіґовського. "Радісна, весела зустріч!" – нотував у щоденнику. Співали українських пісень – "милих, рідних".
Широко відкрив Петербурґ поетові свої обійми. Якась несамовита людська повінь розлилася навколо нього й готова була його поглинути. Старі й нові друзі, земляки й чужинці – вся петербурзька еліта: найславетніші вчені, письменники й політичні діячі, митці – скульптори, гравери й малярі, найвидатніші артистки й артисти сцени й композитори, колишні політичні вигнанці і в’язні, модні красуні, прикраса петербурзьких салонів, титуловані й нетитуловані аристократи і убогі урядовці й студенти – все це сорокатим і галасливим натовпом оточило його, не даючи йому ні відпочити, ні зайнятися своїми справами. Коли товариства одних він бажав і шукав, інші самі накидалися йому й обертали його життя в якийсь безконечний ланцюг розваг і урочистих прийнять, де річкою лилося вино, лунала музика і співи, а всміхнені обличчя з усіх боків присувалися до нього з чарками й келихами.
Після одного вечора у Толстих, де було багато гостей, що вітали його, "як давно очікуваного й дорогого гостя", сказав собі: "Боюсь, щоб не став я модною фігурою в Петербурзі", і таки став! Його "мало не на руках носили", як писав у споминах Макшеєв, як стверджував це й сам поет у листі до Ускова. Особливо земляки, серед яких були й дуже заможні люди, виявляли якусь просто несамовиту енергію, то запрошуючи Шевченка до себе, то частуючи обідами в найкращих ресторанах, або веселими забавами в шантанах-кабаретах, ніби хотіли надолужити страчене, – те, що не відзивалися до нього, коли самотній, покинутий, чекав від них "хоч слова теплого". Усі ці Дзюбини, Сошальські, Тупиці, Троцини й інші, що їх не перелічиш, що колись із ним "братались-сестрились", а потім були його зовсім забули, тепер оточували його своєю іноді вже просто докучливою увагою.