Та я мовчав. Стояв спиною до світла, а його бачив виразно. По його обличчі пробігла гримаска болю чи обридження.
– Що ви від мене хочете? – спитав він і від нього війнуло смердкою хвилею.
– Іди додому, – сказав я, мені здалося, його таки інтонаціями.
Батько сів на каменя і спустив голову.
– Мати тебе підіслала? – спитав понуро.
– Ніхто мене не підсилав, – мовив я. – Хочу, щоб ти йшов додому!
– А що мати?
– Вона тебе чекає, – сказав я.
Батько засопів.
– Сказав їй, де ховаюся?
– Не мав би чого робити, – мовив я поважно. – Я матері про тебе не розказую.
– Може б, ти ковдру приніс, – запропонував батько, і від нього знову війнуло сопухом.
– Ні! – категорично сказав я. – Підеш додому!
Він звівся з каменя і раптом став високий–високий, а я знову опинився в його ногах, маленька мавпочка із задертим личком і лопушаними вухами, яка щось із себе вдає і сміє наказувати цьому високому й гарному, хай і несе від нього так бридко. І я знову вийшов зі своєї плоті і ввійшов у його очі, й позирнув згори вниз його очима. Ні, він не бачив мого лиця, спиною до світла я стояв; бачив тільки те, що від мене залишилося, – утлий, нікчемний кавалок плоті, що зветься його сином, маленьку почварку, яка скрізь його переслідує, скрізь його вистежує; маленьку почварку, яку він усе‑таки пустив у світ і немає в тому жодного сумніву. Міг би ступнути зараз до неї, адже вони тільки вдвох, схопити за худу, тоненьку шийку й переламати, як ламає куниця шиї курям, отоді б він звільнився й міг би скільки завгодно хропти в дірці під мостом, прокидаючись, коли вгорі проїжджає, з гуркотом трощачи порозбивані дошки, машина; тоді б йому здавалося, що та машина переїжджає йому по грудях і так тривало б доти, поки котрась і справді його зачавила. Але це були дурні думки, бо я, невидимий, сидів у батьковій голові, добре бачив і знав, що думає він і відчував, що він відчуває. А відчував він те саме, що і я, коли дивився, як стоїть навкарачках і пробує звестися побитий мій герой – Пепа. Раптом зрозумів, що не я владар над цим велетнем, а отой побитий герой, подоланий і упалий; що батько мій ніколи не зважиться піднести на нього руки, інакше не його він бив би, а себе; він ніколи не зважиться відштовхнути від себе оту малу почварку, бо це він пустив її у світ, це таки його робота – оце кволе, мале, нікчемне, що простягає до нього руку, що чіпляється за його штанину, як злидень, од якого не відкараскаєшся, бо він клеїться і до його черевиків – як тінь, котру ніколи від себе не відчепиш. І я раптом збагнув: він легко міг би покинути мою матір, під гарячу руку міг би її вдарити, але не мене, бо я в його очах – подоланий і упалий. Тим‑то він побоюється трохи мене, але мовчки впокорюється, коли веду його додому. Адже в тому, що до нього чіпляється оця почварка, його провина, а те, що він покірно їй кориться, – його спокута; відтак і відбувається оте диво: великий, сильний, гарний, раптом опускає голову, звішує руки і стає слухняним виконавцем усього, що наказує йому почварка.
Його рука простяглася до того клаптика плоті, тієї тіні, в якої немає обличчя, бо стоїть вона спиною до світла, та рука намацує гиряву голову і раптом прихиляє її до себе, до несвіжої одежі, до запаху, який єдиний існує в цьому світі, і до запаху тимчасового, бридкого. Мені хочеться розревітись у ту несвіжу одежу, у ту велику шкарубку руку, яка близько біля мого обличчя, але я знаю: хтось із нас має бути мужній. Тоді йду на компроміс: не реву, але тоненькі руки мої, мов павутинки, міцно обхоплюють його тверді й жилаві ноги.
Потім ми йдемо додому. Зовсім так само, як і тоді, коли я забирав його після концерту в Зеленому театрі. Він бере мене за руку, хоч я вже великий хлопець, але цього разу ведучий я. Іду трохи попереду, ніби тягнучи його за собою. Він ніби ледь–ледь опирається, але тільки позірно. Я веду його за собою, як веде вечір ніч, і за нашими спинами – ніч. Йти нам зовсім недовго, але нам ця дорога важка.
Хата наша освітлена – це добрий знак. Значить, мати не сидить на ганку і не плаче, і не горнеться мерзлякувато в чорну жакетку; мати порається.
– Стривай, – хрипко каже батько, коли ми зайшли у хвіртку. – Докурю. А ти можеш бігти додому…
Але я додому не біжу; переконаний – це його остання хитрість. Це воює з теплою його половиною половина крижана. Стою серед двору стовпчиком, і знову в мене починає наливати нездорову вільгу земля. Батько ж не поспішає. Повернувся до мене спиною й дивиться на освітлену ліхтарями шосівку. Освітлена ліхтарями дорога в'ється в глибину ночі, і ця дорога й досі кличе його. Але він уже на прив'язі, припнутий до стовпця, який по вінця налився нездоровою вільгою землі і в якого вже й зуби починають цокотіти. Але я знаю, що в цей мент батька турбувати не можна. В цей мент у нього розета є на серці крига. Повільно стікає з нього холодна кров, натомість припливає тепла.
– Гаразд, – каже батько і випльовує цигарку. Вона жевріє в нього в ногах жовтим вогником, як крихітний кинутий на землю ліхтар. – Пішли!
Мати стоїть серед кімнати й дивиться на нас великими тужними очима. Але вона не плаче. Батько на неї намагається не дивитися, обличчя в нього похмуре. Він нагинається і розшнуровує черевики. В хаті тепло, і я хапаю ротом оте тепло, щоб вийшов із мене хуткіше вогкий дух землі. Мати йде на кухню, голова її неприродно зведена, а плечі тремтять, очевидно, вона не витримала й заплакала. Батько взуває капці і, ніби вторячи йому, взуваю капці я. Потім батько вмивається біля умивальника, намилює густо руки, а потім обмилює милом із рук обличчя: кілька днів він умивався з річки, а може, й узагалі не вмивався. Мати вносить велику керамічну миску, повну паркої картоплі, присмаченої шкварками. Теплий дух страви лоскоче мені ніздрі, і я відчуваю собачий голод. Було від чого, адже я виконав немалу роботу. Батько з фуркотом змиває з обличчя й шиї мило. Я ж сиджу за столом – мені вмиватися необов'язково, а мати не посміє мені сьогодні про це нагадати. Позираю крадькома собі на руки, вони брудні, але ж можу я мати хоч таку над батьками перевагу? Тато втирається білим рушником, а мати розставляє білі тарілки. Кладе поруч кожної по сталевій виделці з кістяною ручкою – ці виделки кладуться на стіл на свята. Обличчя в неї все ще сумне і ніби заплакане, але вона не плаче. Таке ж сумне обличчя і в батька, але мені ніколи на них розглядатися, я вже приклався до картоплі і вимітав її з тарілки з немалою спритністю. Ми всі мовчимо; кожен ніби зайнятий біля своєї миски. Батько мав би бути не менш голодний, але їсть поволеньки й неохоче. Так само поволеньки й неохоче їсть мати. Над головами в нас сяє маленьке сонце – електрична лампочка, і всі ми залиті жовтим світлом. Це світло заливає темні вікна, і я чомусь думаю, що для самітного подорожнього отам, на дорозі, вони повні привади, миру й тепла. Тепла за нашим столом і за цією вечерею небагато, але мир є, і це головне. Бо коли є мир, буде й тепло.