Вона ледь–ледь здригається, ставить супроти мене побільшені очі, щоки їй заливає легкий рум'янець, але руки своєї не відбирає. Тоді я всміхаюся до неї, але вона відводить очі й обличчя її ніби дерев'яніє. За хвилю забирає руку і голосом трохи бадьорішим, ніж звичайно, починає розповідати, як один із наших однокурсників нагрубіянив викладачеві; ясна річ, що вона того однокурсника осуджувала.
Я знову беру її за руку, цього разу вона не здригається і не дивиться на мене здивовано, а спокійно оповідає вже про якийсь фільм. Коли ж прощається і йде, я дивлюся на її рівну суху постать, на тонкі ноги, які поблискують капроном, хоч надворі й зима, і думаю: а що, коли й справді мені полюбити цю дівчину? А ще я думаю: коли полюблю її, що це для мене означатиме: попіл чи діамант?
Думаю про це тому, бо цієї ночі мені знову приснилися сірі люди. Знову пішли на мене приступом, проламувалися крізь стіни, заходили в двері, влазили у вікно, вигулькували з кутків, спускалися на павутинні зі стелі. Сірі, голі, безлиці люди з довгими, наче щупальця спрута, кінцівками. Я скочив тоді, уві сні, з ліжка, вихопив іграшкового пістолета і стріляв у них і стріляв, палив їх вогнем, відкидав звуком пострілів, і ледь–ледь їх подужав, адже сьогодні вночі вони вели супроти мене навальний наступ.
notes
Notes
1
Прощай, моя радосте! (франц.)