Мати моя була худа, як дошка, із сірим обличчям, з великими темними очима й малокровними вустами. Руки її довгопалі з покрученим жиллям, а у великих очах завмер непогамований смуток. Я не був схожий на неї так само, як і на батька (може, й справді мене підмінили в лікарні, думав тоді я); так само, як батька, ніколи вона мене не хвалила й не пестила, а ті тицькання в руку лакіток були, як уже мовилося, платою за послуги. Знав: нелегко було матері купувати ті лакітки. Була вона ощадна до скупості, ми ходили в поношеній, нечупарній одежі, на якій часто бракувало гудзиків або ж красувалися гудзики різного сорту; єдине, що було в нас добре й гарне – це взуття, але тут уже старався батько. Приказка про те, що діти шевця босі ходять, нас не стосувалася жодною мірою; зрештою, оте "ми" матері не включало, вона вдягтися любила. Отже, тільки нам із батьком обновки не купувалися; вся одежа, що носили її з батьком, була з товкучки, з чужих пліч; на себе ж грошей вона не шкодувала, але після чергової купівлі ходила кілька днів чорна, як ніч. Отже, в неї були шовкові панчохи, і вовняна спідниця, і кілька батистових кохтинок, була в неї шовкова сукня з високими плечима, з десятком обшитих тканиною гудзичків на кожному рукаві; було в неї картате пальто, на яке задивлялися, порозтулявши роти, вуличні кумасі. Але все те багатство вона вдягала тільки тоді, коли вони вирушали з батьком у театр на Пушкінській чи у кіно (мене при тому залишали вдома – в театр я ходив на денні вистави, "проканавши", що в перекладі із хлоп'ячої мови означало "без квитка"). Так само "канав" я і в кіно, і не раз мені за це скубли лапаті вуха, не раз викидали на вулицю як шкодливого кота. Зате я бачив усі вистави й кінокартини, що їх бачили й мої батьки, а коли вони їх обговорювали, хоч ніколи не вставляв у ті балачки своєї копійки, міг поділяти чи не поділяти їхні оцінки – більше мені підходили оцінки батькові; мати ж. здавалося, висловлювала свої всупереч батькові…
Отак ми йшли з батьком у синіх сутінках; троянди пахли, дерева стояли непорушно, залізна скульптура Артеміди з відпиляною рукою йшла кудись у вечір, озираючись на нас; вечір цвів, повз нас повільно проходили закохані, обличчя їхні у сутінку цвіли, як і вечір; батько мовчав, але рука його була тепла, і я чув, як пахне його розгарячіле від недавнього танцю тіло. Одного разу, коли надто сокровенна тиша стояла навколо, коли по–особливому таємниче шепотіли в цій тиші дерева, які торкав обережно й тактовно легіт, ота батькова тепла рука раптом затремтіла, і він сказав:
– Мене, Віталію, колись і у великий ансамбль запрошували. До Верьовки.
– Як це до вірьовки? – не зрозумів я.
– Є такий ансамбль у Києві. Народний хор. А при ньому й танцювальна група.
– Чого ж ти не пішов?
– Не завжди складається як хочеш.
– Хіба ліпше шити чоботи і туфлі? – обурено спитав я.
Але цей вигук мого батька образив.
– Чи ж погано шию чоботи й туфлі?
– Ні, – переконано мовив я, – чоботи й туфлі шиєш добрі. Ти майстер справжній.
– Отож‑то, – сказав потішений батько. – По–моєму, я туфлі й чоботи шию не гірше, як танцюю.
"Од скромності ти не помреш", – казала в таких випадках мати; я ж батька за ці самопохвалки не осуджував – він казав про себе правду. Але я вважав, що танцюрист із нього ліпший, ніж швець.
– Може, й ліпший, – згодився батько, і я, підвівши голову, побачив, що його обличчя пойняте смутком чи задумою. – Але от що, синку: танець – це як вітер, майнув, та й нема. А в моїх чоботях та туфлях сотні людей ходять…
– Але чоботи і туфлі зношуються, – вперто наполягав я.
– Усе зношується, – трохи патетично сказав батько. – Квітка теж недовго цвіте. Але й квітка – не вітер, її можна торкнутися…
І в той час не був я такий дурний, щоб не знати, – це гарна відмовка. Причина, чому батько не пішов до Верьовки, була простіша: проти того гостро й рішуче повстала мати, а була вона тоді вагітна. Отже, причиною того, що він не став професійним танцюристом, був мій брат, який народився неживий. Брат, який був, за материними словами, ніби дві краплі води схожий на мене.
Ми спустилися з Паркової гори й мовчки пішли по Береговому завулку, який вивів нас на Чуднівську. Батько в той вечір був неговіркий і задумливий, а я думав, що місія моя невесела: батьки мої тримаються купи хіба що завдяки мені. Чи любив мене цей високий красень, чи ні, але я єдиний міг на нього по–справжньому вплинути. Про те, що я не його син, сказав лише жартома і тільки раз, але це глибоко запало мені в тямку: єдиний випадок, коли я на нього смертельно образився. Бо я таки був його сином. Не тільки тому, що міг перевтілюватися у нього й відчувати через нього – це річ, котра може бути надбана, а тим, що відчував в собі його кров. Чи можливе таке? Можливе.
Навіть зараз, дорослим, у певні хвилини відчуваю на обличчі його вираз, а в голосі його інтонації; відчуваю його в собі в окремих рухах. Його голос я забув, але коли мій приятель Владек Шарий записав мене на магнітофона (це вперше почув власний голос збоку), я зчудувався – то був не мій голос, а батьків: такі ж басовиті інтонації, та ж манера вислову, трохи протягуючи звуки, навіть іронічні інтонації в моєму голосі були батькові. Той жив у мені, перебував у мені постійно; я інколи мружив очі і відразу відчував: чиню так, як він; умів сплітати пальці на руці, як сплітав він, – десятки дрібничок, яких годі навчитися, – ось чому я був безпомильно його сином. З матір'ю такого фізіологічного зв'язку я не відчував. Але мати чудово знала про мою здатність на батька впливати і користувалася цим безоглядно, як тільки мала потребу, а таку потребу відчувала завжди.
Сприяла цьому й та обставина, що вона старша за батька аж на шість з половиною років. Ось чому вся її енергія йшла на те, щоб прив'язати батька до себе сильніше, ось чому в ній жив той страх, що з роками різниця відчуватиметься все більше. Ось чому порушувала притаманну їй ощадність і, нещадно економлячи на харчах та нашій одежі, дозволяла непомірні витрати на вдяганку власну. Боялася втратити його, але ця боязнь перетворилась у щось зовсім химерне: дошкуляла йому щоразу і все більше. Мені навіть здавалося, що батько ніколи не зазнав од неї тієї ласки, якої завжди праг. Ніколи вона а ним не погоджувалася, і між ними не раз спалахували гострі суперечки, а то й сварки. Я ж був батьковий фатум, і вона чудово знала: не її він жаліє, а мене. Здається, не так той мій ненароджений брат, як я, став головною причиною, чому відразу по війні не став він професійним танцюристом. Я був батьковим наглядачем і мусив ставати вивідачем, я був кріпильною дошкою для цієї пари – і мене те боліло. Більше мучило мене, тож не раз, забившись у куток, я гірко плакав. Не раз материні солодощі стояли мені впоперек горла, але я ні разу не збунтувався проти своєї незавидної місії, хоч батькові терпець уривався… Але не будемо забігати наперед.