– Я не смішний, а веселий, – зірвався на ноги чорт. – Давай подружимо, і я навчу тебе, як бути веселим, Мавпо. Я навчу тебе таким штукам, що ти матір–батька забудеш.
– Хочу їх забути, бо вони знову сварилися, – сказав я.
– Це я їм підстроїв, – прошепотів чорт і моргнув чорною бровою. – Хіба не весело, коли вони сваряться?
– Мені не весело, – сказав я. – Мені від того чорти на душі шкребуть.
– Чи справді чорти? – посерйознішав чорт.
– Ну, кішки, – поправився я.
– Кішки – це відьми, а не чорти. Бо коли б то були чорти, я б відав. Але не про те йдеться. Будь мудрий, хлопче, і зі всього смійся. Сваряться твої старі – смійся, тоді й мене покличеш. Хочеться тобі робити щось добре, роби погано й навпаки – і прийду я до тебе. Тоді ми й придумаємо собі діла, хочеш? Разом придумаємо, і нам весело буде. Аж до гикавки весело, хочеш?
– Хочу, – з тугою сказав я. – Бо мені все осточортіло…
– Осточортіло? – перепитав чорт. – Що це значить?
– А що значить, коли приходять сто чортів? – мовив я.
– Це значить, що веселі надходять часи.
– Я втомився, Пепо. – сказав. – Утомився від колотнечі, яка є в нашому домі; втомився читати; втомився дивитися на світ; втомився від того, що мене всі кличуть Мавпою; втомився, бо мене всі дрочать; ти хоч знаєш, що таке втомитися, Пепо?
– Ні, – відповів чорт. – Але я тобі допоможу. Ми придумаємо діла, і тобі стане весело. Так весело, що гикавка нападе.
Я гикнув. Але весело мені не стало. Знову гикнув і знову. Чорт погладив мене по голові, власне, по хусточці, кінцями якої позатикав собі вуха.
– Ось бачиш, – сказав він мені лагідно, – тобі вже весело. А це тому, що в тебе з'явився нарешті друг…
Пепу я застав під мостом о тій годині, коли домовилися.
– Щось придумав, Мавпо? – спитав він, пригощаючи мене цигаркою.
– Старі підняли такий гвалт, що не думалося, – відповів я.
– І твої старі гризуться? – спитав Пепа. – Мої б'ються. Мати вчора вітчиму качалкою голову розтрощила. Ох же й казився!..
"Значить, і в нього те ж саме, – втішено подумав я. – Значить, і в нього сваряться!"
– Ми з матір'ю зачинилися, то він ледве дверей не висадив, – показав щербу Пепа.
– А потім?
– Втихомирився. Плакав і просив у матері вибачення.
– За те, що вона йому голову розбила? – спитав я.
– Ну да. Він спершу казиться, а потім вибачення просить.
Пепа всміхався, але якось смутно. І те, що він також смутний, ще більше наблизило мене до нього.
– А ти щось придумав? – спитав я.
Пепа мовчав. Пускав кільцями дим і загадково мружився.
– У тебе вороги є. Мавпо? – спитав нарешті.
Я подумав. Чи є в мене вороги? Є недоброзичливці, але не вороги. Ні, є у мене й ворог. Той, через кого так часто зчиняється в нашому домі колотнеча, той батьків колишній приятель Садовий, що підсунув йому свиню.
– Є, – сказав я. – Але дорослий дядько.
– В мене також є, – сказав Пепа. – Двоє. Не пацани, а падло!
– Колька й Пиня?
– Вгадав. Хочеш помстимося?
Дивився на мене щілинками очей і ніби випробовував.
– Ти ж казав, що не мстивий, Пепо, – нагадав я.
– Це до чесних пацанів я не мстивий. Таких, як ти. А до падла…
– Як же мстити ся будемо?
– Спершу твоєму ворогу віддамо, а тоді моїм.
Я подумав: мститися ворогам було чесно, навіть коли вони вороги твого приятеля. Що лихого в тому, коли карається найбільший злочин – зрада? Що може бути більше і гірше за зраду, коли клянешся на дружбу, а потім підсовуєш другові свиню? Ні, думав я, ліпше зовсім не мати друзів, ніж їх зраджувати.
– Коли пацан зраджує друга, він падло, – сказав, угадуючи мої думки Пепа.
– А дорослий, Пепо?
– Дорослий зрадник удвічі падлюка.
– Так, – повторив я, бо хотів себе переконати. – Дорослий зрадник – удвічі падлюка… Як же ми мститимемося?
– Чого той дядько тобі ворог? – спитав Пепа.
Я розповів. Пепа слухав, суворо насупившись.
– Дивує мене одне, Мавпо, – сказав він, коли я закінчив. – Чому ти не провалив йому голову раніше?
Я мовчав. Не міг сказати, що тільки тепер до цього додумався. Не міг сказати, що тільки тепер у мене є приятель, з яким я можу піти на таке. Бо що може вдіяти мале, капловухе хлопча, якому чотирнадцять, але скидається він на одинадцятирічного? Я тільки ненавидів того Садового, великого, пузатого, мордатого, з червоним носярою, з грубими, як колоди, ногами, з руками–лопатами. Знав, де він живе, бо ще ходив із батьками до нього в гості. Знав, якими вулицями ходить, бо вже стежив за ним. Стежив, хоч не відав навіщо. Стежив, щоб ненавидіти його. Бо коли йдеш слідом за такою горою м'яса, тоді вчишся ненавидіти і знаходиш у тому почутті пільгу. Так, я йшов слідом за горою м'яса і ненавидів його всіма клітинами душі, кожною часточкою тіла. Але був супроти нього безсилий. Ми обоє з Пепою супроти нього безсилі, бо то гора м'яса й не подужати її нам.
– Хочеш, підпалимо йому хату? – спитав, недобре всміхаючись. Пепа.
– Ми не підпалимо йому хати, – смутно відказав я, бо хата його з цегли і під залізним дахом. Хата його – камінь і залізо.
– Поб'ємо вікна, – сказав, так само всміхаючись, Пепа.
Це вже було нам під силу. Але я все ще вагався. Бо що значить побити вікна, коли в тебе кожна клітинка тіла повна ненависті.
– А що пропонуєш? – спитав Пепа.
– Поб'ємо йому вікна, – сказав я, відчуваючи в душі неприємний холодок.
– Сьогодні ввечері? – спитав Пепа.
– Гаразд, – сказав я. – Сьогодні ввечері.
– Знай, Мавпо, – зістрибнув із бика Пепа. – В тебе є вірний друг і з ним не пропадеш.
Я зістрибнув з бика мосту й собі і обійняв приятеля за плечі. Діла ми з ним починаємо творити. І, як на мене, діла непогані. Бити вікна людині, яка зрадила свого приятеля, – хто скаже, що це погані діла?
Ми йшли в рідкому місячному світлі, і нам допомагали ліхтарі, які подекуди розсівали темряву гострими списами променів. Уперше в житті я щось справжнє чинив, чинив без дорослих. Уперше в житті я самостійно щось вирішив; хоч ні, це вирішив не я, а таки Пепа. Але Пепу веду до будинку Садового таки я; зараз ми розмахнемося, і шибки нашого ворога розлетяться на дрібні скалки.
Ми зупинилися: перед нами горіло жовте світло вікон. Видно було, як на кухні порається жінка, а за столом сидить білокоса дівчинка із червоним бантом. Той червоний бант дивно палахкотів – ось до кого прийшли ми бити вікна.