Я повертався додому трохи схвильований. Ішов легко розслаблений, бо сонце вже дивилося на мене смутно, було воно й негаряче – заливало мене якоюсь дивною променистою енергією. І я раптом відчув, що дивовижна прозорість сьогоднішнього дня ненадаремно, що ота дивовижна видимість, оті розсунуті горизонти неба в сьогоднішньому дневі і ті хмари, що роблять його пласким, а самі тягнуться аж куди вхопить око, теж сприяють народженню в мені тією ж таки променистої енергії. Бо раптово починаєш відчувати, що й сам ніби розпросторився, спрозорів, розтікся; в мені відбувалося щось таке… ніби все, що відчував, думав, переживав, чим болів і мучився, в мить скристалізувалося в чітку, збудовану за математичними законами формулу, що в мені ствердів і вилискував гранями кристал, таємну мову сигналів якого я вже, здасться, годен прочитати. Зрозумів, що таке невтолене у світі – це шукання вкрай необхідного, а його нема; що таке пристрасті – це пошук отого необхідного, якого нема. Я раптом зрозумів, чому моя мати так поспішливо вийшла заміж за вуличного дивака втомилася жити без того необхідного. Зрештою, й батько недаремно розшукав оцю Марію, бо мати моя була лише однією гранню того кристалу, що його хотіла витворити батькова душа. Не інакший був я сам. бо моє раптове кохання до Юліани – теж було шукання того необхідного, того, без чого не міг жити, я повірив, що це допоможе створити в душі той кристал. Навіть мій візит у цю хатку на курячих ніжках теж був пошуком того, що мені необхідне, бо світ навколо нас – сітка, і всі ми плетемо її, бо вона повсякчас рветься, та сітка, коли хтось із її ткачів раптом тратить силу і падає, розкинувши руки й ноги, у прірву часу. Тоді наші пошуки й пристрасті – наш чин – ту прірву заплести, як уміємо. Бо сітка на те й сітка, щоб існував той лад, який єднає атоми і всі навіть найдрібніші частки нашого буття. Отже, не неспокою ми шукаємо, а гармонії, а на місці випалнх часток і в'язальних вузлів, що розпустилися, творимо вузли й частки уподібнені до справжніх. Відтак, і помилки наші – це розпад чи руйнування наших імітацій. Отож усе має бути в цьому світі: батько, мати, брат чи сестра, дівчина–жінка, яка обирається нами за покликом серця, і горе тому, хто руйнує ці первні, – перше з найпершого. Бо найперше з усього, що людина створила в цьому світі, – захисні стіни, які виросли в дім, а в тому домі за стінами поселила вона тих, без існування яких немислима її гармонія; тільки так людина змогла зайняти кругову оборону супроти тисячі лих, напастей і нещасть, які йдуть на неї приступом, як закуті в риштунки вояки і як духи невидимі, котрі ніби подих тлінного вітру. Тим‑то я й радів, що знайшов собі брата. Хоч той брат іще дитина. Так, я правду сказав малому: брат повинен бути, байдуже чи він дід, чи дитинча, чи дорослий, брат – це запорука того, що тебе не звоює самотність; брат – це той, з ким маєш надію розділити власний біль, і він не відштовхує тебе; брат – це той, хто подає тобі руку, коли ти відчаявся вийти з води чи болота, які вже тебе ковтали; брат – це той, хто всміхнувся тобі на вулиці, навіть не знаючи тебе, і той усміх – не насміх, а розуміння, а може, й співчуття. Ми всі шукаємо свого брата у світі, а коли його знаходимо навіть на коротку хвилину, у нас починає вливатися ота промениста сонячна енергія, від якої розпросторюєшся й ніби розтікаєшся по широкому світі й стаєш трохи мудріший.
Отак я йшов, розслаблений, спрозорілий і наповнений, аж на мене люди озиралися. Але хай озираються, думав я, аби тільки не заздрили. Бо заздрість ближнього – це те, що віддаляє від нас брата, це те, що в першу руч убиває в нас нашу сонячну енергію.
Розділ дев'ятий
СІРІ ЛЮДИ
Двадцять два роки
Не люблю писати про хвороби, але мушу. Цього разу чергова атака ревматизму звалила мене якраз після зимової сесії, яку я склав блискуче, і надовго прикувала мене до ліжка. Місяць я провалявся в лікарні, де все мені осточортіло, аж вити хотілося. Отож переселення з лікарняного ліжка на домашнє було для мене святом. Навіть короткий вихід із пропахлого медичними запахами корпусу, щоб сісти в таксі, яке спеціально для цього замовила мати, став для мене подією неабиякою; тут мене може зрозуміти лише той, хто побував у подібній ситуації. Я дивився, так би мовити, на світ зовнішній з вікна, бачив сніг, покриті білим краєвиди, дерева сірі чи й чорні на цьому білому тлі; бачив людей, але шиби, хоч і прозора заслона, мають дивовижну здатність усе робити сірим і буденним; отож і дивився я на світ смутно й без хвилювання. Тут же мені відразу заклало дихання від густого, свіжого повітря, стояв невеличкий морозець, і все раптом ніби чарівним флером покрилося: сніг заіскрів і заграв під сонцем, яке стояло серед блідого випитого неба, відтак дивно й чудово зарипів під моїми ногами, дерева ніби кинулися назустріч, їхнє гіллячя було оторочене сніговими срібними крайками. Я побачив обличчя матері, вона стояла побіч голубої машини і всміхалася, і те обличчя було залите рівним світлом, що його виточувала оця ясна білизна. Я кинув оком на втоптану стежку, що тяглася навкоси від воріт до корпусу, по ній ішли якісь люди, й барви їхньої одежі були соковиті й контрастні: чорне пальто якогось стрункого чоловіка з вусами, на голові в нього шапка зі смушку, червона хустка у жінки і червоне її пальто, біла шапочка малої дівчинки, що не йшла, а бігла по стежці з підстрибом і її зелене пальто – ця дівчинка нагадала мені Юліану в такий же зимовий день, тільки тоді йшов сніг, а зараз сонце. Ці люди про щось балакали, блискали зубами, а дівчинка сміялася. В руці у жінки була "авоська", напхана пакунками, а другою рукою тримала червоної барви жіночу сумочку. Один лише шофер таксі був похмурий, на ньому – шкіряна куртка, а вуста презирливо й невдоволено кривилися; можливо, він довідався, що йому доведеться везти мене в долину річки, а всі таксисти спускатися туди не любили.
– Не затримуйся, – сказала мати, – а швидше сідай.
Але я не поспішав. Пив на повні груди повітря, аж у легенях у мене легенько поколювало. Дівчинка у білій шапочці закинула до мене личко і, певне, чимось уразилася, бо усмішка почала розтавати на її вустах, а оченята стали круглі, здивовані, а може, трохи й перестрашені – щось чудне вона в мені побачила. Я всміхнувся малій і підморгнув (на мені були світлі окуляри), і дівчинка усміхнулася теж, але миттю відвела погляд і пострибала стежкою далі, а жінка в червоному повернула до вусатого чоловіка обличчя, на якому засіялися перші зморшки, і щось сповістила дзвінким, мелодійним голосом, щось про поїзд, який відходить о такій і такій годині.