– Віктор пише? – спитав я в Мирослави.
– Пише, – відповіла дівчина. – Передавав і вам привіт.
– Ваш батько теж щось писав? – спитала Ванда, втомлено сідаючи на лаву.
– Ні, – відповів я. – Він грав, співав і танцював. У "Льонку".
– А! – сказала Ванда. Це ви й Андрія Андрійовича знаєте?
– Дуже добре, – сказав я.
– Андрій Андрійович дружив із моїм чоловіком ще в молодості, – задумливо сказала Ванда й раптом повернулася до мене. – Скажіть, чого ваша мати вийшла за цього Ювпака?
– Ну, мамо! – спалахнула Мирослава. – Хіба про таке питають?
– Не знаю, – сказав я. – Так у неї вийшло.
– Я це спитала тому, трохи шорстко відказала Ванда, – що могилу вашого батька впорядковувала не вона.
– Знаю, – опустив я очі: невідь–чому мені стало соромно. І я раптом збрехав. – То батькова сестра…
– У нього була сестра? – спитала, пильно на мене дивлячись, Ванда.
– Сестра і брат, – сказав я, не моргнувши. – Тільки брат його в селі живе.
Мирослава дивилася на мене так, ніби розуміла, що я брешу, і схвалювала це. Ну що ж, подумав я, часом треба й так!
– Я б сказала, що вона сестра вашої матері, – мовила Ванда.
– А вона й сестра моєї матері, – не моргнув я. – Троюрідна.
– Он воно як! А я думала, що такі шлюби бували тільки в аристократів.
– Але вже немає й аристократів, – відповів я і всміхнувся, як усміхаються ті, котрі готуються завершувати розмову й відходити. – Будете писати, – сказав Мирославі, – привіт Віктору!
– Передам, – відказала дівчина й подивилася на мене вже без отієї насмішливої іскорки в очах.
"Ось найдостойніша з дівчат", подумав я і повернувся до них спиною після того, як попрощався. А може, повернувся до них спиною, бо мені смутно стало: від брехні своєї, від того, що вони розуміли, таки вигадую я; від того, що ця жінка не втрималася й заговорила про матір мою, а найбільше від того, що вчинив це не я. тобто не я упорядкував могилу. Але що я міг учинити, дістаючи малесеньку стипендію і твердо знаючи, що в матері й ощадної книжки нема, хоч колись вона й робила героїчні спроби її завести. Я йшов і відчував, що жінка й дівчина дивляться мені вслід, що вони не могли не помітити нікчемної лопатки моєї, витиналася ж бо вона з господарської сумки, лопатки, яка ні до чого там, де надгробок управлено в нову бетонну оправу. Шуміло в мене над головою листя, дерева похитувалися, й опадало вогке жовте листя, проривалося крізь корону дерева із шурхотом, а тоді, кружляючи, лягало мені під ноги; я те листя з якоюсь дурною насолодою товк.
На трамвай мені сідати не захотілося, і я рушив пішки по Вільській, щоб вихитати, вимити із себе оте неприємне відчування, оту цвинтарну тишу й запахи – хай ліпше пахне мені машиновим перегаром, принаймні це живий запах. Назустріч і від мене котилися авто, і це були якісь іграшкові авто; на мене і від мене йшли люди, і це були іграшкові постаті, як на макетах, за якими вивчають правила вуличного руху. Так я дістався до Старовільської і, щоб чимось себе зайняти, купив бублика. Йшов і жував того бублика, а він був зовсім такий, як з мого дитинства: жилавий і тугий, що його й смоктати можна. Так дістався я до червоного будинку музею, біля якого на хіднику стояло дві старовинні гармати; я б, може, зайшов до музею, коли б не моя сумка з саперною лопаткою. Ні, до музею я не піду. Тоді звернув на вулицю Паризької Комуни, ішов і жував і смоктав бублика, добре знаючи, що дорога додому зовсім сюди не веде. Добре знав, що це дорога на Трипільську, куди мені зовсім не хотілося йти. але я йшов, бо раптом постановив: запитатись у тієї жінки, за яким правом вона взялася впорядковувати могилу мого батька? Он уже й чужі люди звернули увагу: чому це не моя мати це чинить, а хтось чужий? Мав би відчувати трохи й злості, але злості не відчував, а тільки той‑таки смуток, чортовий, клятий смуток, що мене з'їдав, бо цей смуток був не тільки в мені, але й у біло–сірих лискучих хмарах і в дивовижно–прозорому повітрі. Він, той смуток, дивився на мене з покритих курявою вікон будинків, біля яких я ступав, з розхилених хвірток, що вели у двори, навіть із тріщин покритого гнейсовими плитами хідника. Навіть із трави, що сіра й безживна з тих тріщин проростала.
Бублика я доїв, і в роті в мене стояла густа слина з розмоченими залишками печеного тіста, сумка з лопаткою бовталася біля ноги, а сонце усміхалося мені десь так, як усміхалася Мирослава, – без отієї насмішливої іскорки в очах.
Ось і маленька хатка і хвіртка на одній петлі, ось утоптана стежка, що текла між трави до давно нефарбованих дверей: чи не ліпше було вам, шановна, подумав я, спинившись, навести лад у власному обійсті? Але я думав про це без злості, а якось смутно, а серце в мене в грудях чомусь почало колотитися, бо й сам не розумів, чого сюди прийшов і що маю казати, зайшовши у дім. Набрав повні груди повітря, видихнув, випростався й поклав руку на хвіртку – старе дерево віддало мені теплом…
І ось ми сидимо в кімнаті, по якій розвішано сонячні пасмуги: я на стільці неподалік порога, жінка на стільці біля столу, а шестирічний мій брат на ослінчику. Я раніше вважав, що він схожий на матір, а зараз думаю навпаки на батька, тільки очі материні, великі й трохи злякані (чи не мене він злякався?), але й розумні.
– Бачите, – казала Марія, звертаючись чемно до мене на "ви" й дивлячись на мою сумку з лопаткою; вона чомусь нітиться, ніби відчуває себе винуватою, ваш батько залишив нам гроші, щоб було на що упорядкувати могилу… Не хочу нічого поганого казати про вашу матір, але він чомусь сумнівався, що вона це зробить… "Вона одразу понесе ті гроші в ощадкасу", – сказав якось він…
Я дивився на неї пильно; чому переді мною виправдовується, не лихе ж вона зробила, а добре? Чому уникає мого погляду і чому я сиджу тут і розпитую її, наче прокурор?
– Але вже минуло три роки, – кажу навіщось я.
– Це моя вина, – поспішливо підхоплює вона й нервово облизує кінчиком язика горішню губу. – Люди кажуть, що зразу ставити надгробок не можна, мас осісти земля, а минулого літа мені відпустки не дали. Отак і вийшло, що я з цим ділом затягла…
Поки вона це говорила, я розглядав стіни. Жила жінка з дитиною в цій маненькій кімнаті, а у відчинені двері проглядала ще менша. Варили, очевидно, в благеньких сінцях, стояв там закопчений керогаз; я це помітив, заходячи. З лівого боку над ліжком, над старим, витертим килимком, власне, не килимком, а шматком обрубленої цупкої картатої тканини, висіла велика батькова фотокартка, увіч збільшена з малої якимось фотографом–халтурником: це була фотокартка з батькової молодості. Але дивувало мене не те: на цій фотокартці батько мав бути сфотографований з матір’ю. Очевидно, коли дарував її цій жінці, зображення матері відрізав ось що мене вразило.