– Шановне товариство, кажу я публіці, яка складається з одного чоловіка, мене самого. – Ось вам моя версія п'єси Едмона Ростана "Сірано де Бержерак", написаної у 1898 році, що переконливо свідчить: проблеми, порушені в тій п’єсі, вічні.
Але я не хочу залишати цього писання без коротенького фіналу, бо наступного дня Юліану я таки побачив..
Побачив, власне, парочку: ішла неймовірної вроди дівчина у жовтій сукенці дзвоном; був вечір, і світло світило мені у вічі, а та парочка йшла спиною до сонця. Через це дівоча постать ніби жовтим німбом–полум'ям була отарасована; через це й здалося мені, що вона неймовірної вроди. І гримала вона під руку високого хлопця у чудовому костюмі, стрункого й зовсім не отороченого, як його супутниця німбом. Але одна була вада в того кавалера: не мав той голови. Може, це був такий світляний ефект, не відаю, але мені увіч здалося, що голову в нього стесано на межі шиї, як це часом буває в манекенів. Юліана йшла й зазирала закохано в лице тому безголовому; може, й справді, подумав я, найпривабливіше обличчя те, яке можна не побачити, а уявити.
Вони наблизилися, сонце за цей час трохи приспустилося, і я уздрів, що голова в того хлопця є, але таки манекенна: чорнявий, з намальованими очима, з надто правильним носом, із нарум'яненими щоками і пофарбованим чубом. Та богиня в жовтій сукенці все ще була оторочена німбом, все ще світила неземною красою, все ще була повернута до свого манекена й захоплено ним милувалася, а він ніс свою вічну, застиглу, мертву усмішку, бо що можна взяти від Істоти, зробленої із пап’є–маше та тирси. Але яке це має значення, подумав раптом я, коли богиня закохано тулиться до свого обранця і коли вона щаслива? Що їй до того, що хтось цілком їй чужий та незнайомий бачить у її обранцеві манекена, адже для неї той манекен живіший із живих. Для неї він стрункий, гарний, розумний, чарівний, володіє всіма чеснотами, адже вона, богиня, всіма чеснотами його наділила. Для неї манекен я: дерев'яна статуя, котру поставлено край дороги, щоб по ній лазили діти, щоб на неї підіймав лапу блудящий пес; для неї манекен я, хоч через неї і для неї вилив стільки гарячого почуття і стільки душевного вогню, що й справді, – стою оце тепер порожній і німий з неживим обличчям, із вічною намальованою усмішкою.
III. ДРУГЕ БІЧНЕ ДЗЕРКАЛО. БРАТ
Три роки немає зі мною батька, вітчим мені його не замінив. Па мене він у ваш не звертає, основна його турбота навести лад у нашому обійсті. Отож і досі, хоч тепер уже вересень і з часу його приходу до нас минуло три місяці, він з ранку до вечора стукає молотком, ріже пилкою, привозить дошки і стовпи, копає, струже, теше, рубає все це непоспішливо, з розважком, але з якоюсь невичерпною затятістю. Я чудово знаю, що все це він робить не для того, щоб приподобитися матері; здається, працювати так було його покликанням і одружився він з матір'ю, може, і не з чоловічої потреби мати біля себе жінку й дім, як через те, що саме в нашому дворі, й справді по–господарському занедбаному, уздрів терен для своєї діяльності. Мати йому не заважала, не виказувала, нічого не радила, в його господарські прожекти не втручалася, що, здавалося, додавало йому енергії, і цей немолодий уже чоловік, пенсіонер (пенсія його була до смішного мала), щоранку по годиннику виходив у двір, як тільки відкладав ложку після сніданку, вдень приходив пообідати, а ввечері, охайно склавши інструмент, робочий день завершував. Отож наша садиба оточилася майже новим парканом, збитим грубувато, але надійно й міцно. У дворі виросла будка для літнього душу, було зведено просторий туалет, хоч раніше ми задовольнялися розхитаною дощатою будою; нарешті, вітчим розкидав сарая, такого ветхого, що коли б хто захотів ударити його ногою, то пробив би трухляву дошку наскрізь. У нас у дворі тепер часто диміли вогнища, кип’ятилася у відрі смола, і дух смоли став натуральним складником домашніх запахів: смолилися стовпчики, покривалася шаром смоли толева покрівля, смолою було навіть змазано паркана з тильного боку, бо тільки з вулиці вітчим його пофарбував, а оскільки обаполи були неотесані, з устюками, то виглядав наш паркан після того фарбування екзотично. Для інтересу я спеціально ходив подивитися на колишнє місце вітчимового осідку і ось що там помітив: його обійстя було гак само занедбане, як передоцім наше. До власної дочки старий не навідувався, не навідувалася вона й до нього, так само, як і численні їхні родичі; очевидно, старий дочки своєї відцурався, а з родичами стосунки обірвав. Він же майже ніколи не всміхався: замкнуте обличчя, засмагле, густо побите зморшками, сірий од сивини чуб, що непокірно звивавсь у вихорець, смолисті очі, палючі й трохи дикі – очі впертюха. Усміхався вітчим тільки тоді, коли зустрічався з матір'ю, тоді його обличчя дивно оживало, ставало добре й по–своєму гарне. Вони любили сісти вечорами десь рядком і чи біля них був я, а чи ні вели тиху, задушевну бесіду про якісь фантастичні дрібниці: дошки, цвяхи, стовпчики, город, полуницю (вони посадили її цього року цілу ділянку), садові дерева, картоплю – обоє в цьому знали толк. І раніше мати нечасто ходила на батькову могилу, а цього літа таки ні разу, а коли я про це нагадав, збулася неуважно якимось викрутом; цікаво й те. що вона знову почала більше про себе дбати, купуючи трохи дивоглядну одежу, але тепер ходила й у перукарню, викладаючи зачіски, фарбувала вуста й нігті на руках і ногах і часто робила для обличчя косметичні маски. Так само, як я у вітчимову роботу, той у ці її маніпуляції не втручався, а може, йому такі речі по–неофітському подобалися, бо його покійна жінка косметики, напевне, не вживала. Я дивився на цю ідилію трохи й іронічно, вона заповнювала все їхнє життя, а не моє, – мені чогось удома почало бракувати. До стукоту молотка, скреготу, пиляння, фуркоту рубанка, ударів сокири я поступово звик, як звикає людина до міських та промислових шумів, але домашнього затишку стало менше, хоч мати наводила в кімнатах майже бездоганний лад. До пам'яті батька вітчим ставився поблажливо, але татові фотокартки зі стін позникали, висіла його світлина тільки в мене, але й на неї мати позирала трохи зизо, заявивши якось, що фотокартки вішати на стінах – смак поганий. Батькова бандура теж стояла в моїй кімнаті, вітчим якось був витяг її із чохла, покрутив у грубих руках, торкнув одну із струн і зирнув на мене пекельними очима.