Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Сторінка 75 з 86

Шевчук Валерій

Дощ припинився близько п'ятої. Ми полуднували в хаті, і я відчув на собі материн вивідчий погляд.

– Щось на тобі лиця нема, – сказала турботливо. – Ти здоровий?

– Негода діє, – сказав я. – І це була правда.

– Мені теж крижі ломить, – підтримав мене вітчим. Попри всі його позитивні риси, він плямкав за їжею, і це мене дратувало, особливо сьогодні.

Вийшов надвір. Небо вже розірвало в кількох місцях заслону хмар, у прорвах сяяло напрочуд голубе небо. Повітря було вогке й сіре, струмки вже не бігли, в їхніх руслах поблискувала стояча вода, дихали земля й трава, напившися донесхочу. Струмки повиносили на вулицю сухі стебла бур'яну, торішні каштани, цурпалля; в рівчаку я навіть побачив лискучого солдатського гудзика.

Колись я любив оцю післядощову пору, коли стихія відшуміла, відгуляла, а натомість приходила вогка й сіра тиша з м'яким духом омитого зела й листя, з пряним запахом тополиних бруньок і з розгрузлою, чвакітливою землею під ногами. Тоді по–особливому затишно блукалося понад берегом, але сьогодні мене цікавило не те. Сьогодні я нетерпляче позирав у небо й пристрасно бажав, щоб оті голубі пройми розширилися, а хмари розвіялися, щоб швидше присохло болото, а решта води із струмків або стікла, або ж усоталася у землю. Бажав, щоб настав тихий, непаркий вечір – хай б’є у вологу тишу барабан і хай убиває тишу ота примітивна музика – я сам її сьогодні потребую. Бо вона скличе з околиць хлопців та дівчат, і вони слухняно рушать на її поклик, підуть, енергійно помахуючи руками і лискочучи зубами, в одному напрямку, щоб зійтися на дощатому майданчику в юрбу і застрибати, закружляти, ніби вони первісні люди й зійшлися на Лису гору виконати належний ритуал при службі богам. Це й справді так, бо той парк і танцмайданчик у ньому – Лиса гора, і я сам деруся на ту гору, сам іду, енергійно помахуючи руками й блискочучи зубами; я – великий імітатор, актор і блазень, бо ж між усіх цих хлопців та дівчат небагато є таких, котрі усвідомлюють: усі ми грачі, виконавці якоїсь вистави, усім нам наділено якусь роль; одні з нас позитивні, інші негативні, одні мають амплуа комедійне, а інші трагедійне, ще інші на характерних ролях, решта – статисти, хор, танцюристи. Всі ми граємо цю химерну виставу життя нашого, і тільки дехто не тільки виконавець, але й глядач – не ті, котрі гостро усвідомлюють світ і себе. Не назву їх людьми достойнішими від тих, хто живе, бо живе, дихає, бо дихається, кудись іде, бо туди ведуть його рефлекси, – всім нам ціна одна і один кінець, але поспівчувати саме таким мені хочеться, адже їм доводиться відбувати більшу боротьбу, щоб устояти і зберегти своє "я" неушкодженим…

Я знову на танцмайданчику, де вогко пахне деревом, намоклими дошками; дощу нема, але хмар з неба не змило і оркестр плював під ті хмари примітивну свою й дурну музику. Людей прийшло мало, на лавах досить порожніх місць. Багато порожнього місця й на самому майданчику, зі свого кутка я міг бачити всіх – не прийшла ані Таня. ані її подружка, не було і Юліани із ескортом своїм. Я дихав вогким повітрям, і мені смутилося, важко було чекати отак бездільно. Запросив до танцю якусь дівчину, вона повагалася, але пішла – базар сьогодні малий, – але ні я, ані дівчина не відчули від нашої тимчасової злуки радості, ми були двома Піннокіо, тільки один у штанях, а другий у спідниці. Потанцювавши з однаковою вправністю, ми вичавили одне одному по дерев'яній усмішці й розійшлися, щоб ніколи більше не здибуватися, і я не робив більше спроб удавати з себе кавалера. Я сидів на вогкій лаві, відчуваючи, як вільга просякає мені в тіло, чудово знав, що так сидіти мені з моїм ревматизмом не можна, що це може погано скінчитися, але на вустах моїх грала вперта посмішка, я ніби мстив сам собі за те, що такий дурень, що я навіть листа доброго не вмію скласти, щоб зачепити в дівчині якусь романтичну струнку. Невже вона й справді така холодна, ота Юліана, думав я, що їй нецікаво, хто за нею упадає, щоб її не зацікавила ота гра, яку я запропонував, адже не так уже кепсько її придумано.

І я раптом позеленів од здогаду, який ніби стріла увігнавсь у мій мозок: а що, коли Юліана здогадалася, хто писав їй ті листи? Ні, це було б неймовірно, подумалося мені, я обставив себе всіма застережними заходами, і не може бути, щоб виявилася вона аж така прониклива.

Й сидячи тут, на мокрій лавці напівпорожнього танцмайданчика, злорадно відчуваючи, як уповзає в тіло вогкий холод, я придумав фінал цій історії, своїй п’єсі, своєму "Безуму", адже все має якось у цьому світі закінчитися. Я вирішив зіграти ва–банк.

Переді мною крутилися пари, якось без ентузіазму, неохоче й без ентузіазму грав оркестр; небо позаслонювало прорви, нависло й почало розбухати сірим дріжджевим тістом хмар, і всі раптом відчули, що ось–ось бризкне з того тіста не так краплями, як мжичкою. Я ж сидів у позі лорда Байрона і міг вважати, що загадкова усмішка повзає по моїх вустах: а що коли я сам прийду до Юліани; ну, хоч би як посланець того загадкового інкогніто, принесу їй ще одного листа; хоч ні, досить із мене листів – принесу їй квіти, які таємничий інкогніто велів передати їй через мене; зрештою, підходив же я до Мирослави, як посланець Владека Шарого. Цим самим уб'ю кілька зайців: передам Юліані усно, що той загадковий інкогніто вельми шкодує, що вона не відгукнулася на того дурного листа, отож і запитує через свого посланця: писати йому далі чи ні; другий заєць – відведу підозру від власної особи, бо Юліана про автора листів може тільки здогадуватися, а не знати, третій заєць – коли Юліана інкогніто відмовить, він має нагоду по–лицарському вручити їй букет квітів, і нарешті четвертий заєць: хочеться мені стати з дівчиною віч–на–віч і побачити, яке враження на неї справляю. В тому ж випадку, коли дівчина поставиться неприхильно до інкогніто і до мене, я зможу проголосити: "Finita la commedia!" вклонитися глядачам (а єдиним глядачем цієї комедії був, здається, я сам) і махнути рукою, аби машиніст сцени опустив завісу.

Трохи збадьорився від такого рішення, бо його було витримано в добрих літературних традиціях, принаймні тієї пори, коли мистецтво мало бавити глядача, а не сотати йому з тіла жили. Ну що ж, я звівся, побачив дівчину, з якою танцював, вона пропливала повз мене в парі з якимсь новим Піннокіо, подарував їй дерев'яну усмішку і дерев'яною ходою рушив до виходу – дерев'яною тому, що від довгого сидіння засидів ноги.