Написав кілька слів на телеграфному бланкові і став у чергу. Моя мати рахувала слова, брала гроші, відлічувала здачу, але мене не помічала. Я ж дивився на неї і думав, що на роботі вона зовсім не схожа на ту, яку знаю вдома. На роботі вона енергійна і впевнена, а слова, які промовляє, короткі й ділові На її обличчі заклопотаний і діловий вираз, і я раптом подумав, що цей вираз мені подобається.
Черга довела мене до віконечка, і я подав телеграму. Мати здивовано на мене подивилася, волосся її срібно грало в сонячній стезі, а на обличчі з'явилася усмішка. І я раптом вразився з тієї усмішки: сумна й гарна; я вперше помітив, що мати моя чимось невловним схожа на покійного батька…
Старий Ювпак перейшов до нас наступного дня увечері. Приніс із собою дві валізи: маленьку з одежею (костюм, черевики, краватка, вихідна сорочка й капелюх були на ньому), а другу – з інструментом. Поставив валізи у дворі, де сиділи ми з матір'ю, і повернувся ще раз на місце колишнього прожиття. За якийсь час ми побачили, що він тягне перед собою, обхопивши руками, трильяж. Бічні половинки дзеркала було складено, але посередині воно не покривалося. Саме туди било сонце, що заходило вже за овидом, і нам з матір'ю здалося, що її чудний обранець сяє. Він і справді сяяв, бо я вперше побачив його обличчя з усмішкою. Очі стали м'які й добрі і променилися сіточками зморщок, що розбігалися до скронь. Старий поставив трильяж на садовий столик, біля якого ми сиділи, і дбайливо розправив загорнуті половинки.
– Оце я йшов і подумав, знаєте, – сказав він. – Цю штуку я, сказати, недарма й гримаю. Бо це воно, знаєте, так: оце ваш син, Раїсо Олексіївно, – він тицьнув у бічну половинку, а оце ви, бо ви маєте нам світить, як сонечко, він тицьнув у середнє дзеркало, велике, а це, понімать тра, ніби я, – він показав на друге бічне дзеркало.
Витяг з кишені велику картату хустинку, скинув капелюха і втер піт, який дзюркотів з його голови, ніби струмки із гори.
Ми засміялися, а його обличчя ніби померкло, легкий острах пройшов по ньому, а очі круглі стали.
– Я не сказав нічого дурного? – спитав він.
II. ДЗЕРКАЛО ВЕЛИКЕ. ЮЛІАНА
Про Юліану я вже писав. Вона – мій давній біль і давня пристрасть. Пристрасті ж свої ми бережемо інколи, як закопаний скарб. У кожного є свої закопані скарби, а деякі сховані аж так. що людина боїться навіть пересвідчитися, чи справді ним володіє. Тримає відчуття того скарбу в куточку серця чи в глибині мозку, де він ніби затамована, пригорнена жаринка, яка за всіма законами фізики давно мала б згаснути, але не гасне. Не гасне, бо мас колись запалити вогонь. Не все, що чинимо в житті, розумне, але й нерозумне часто буває потрібне й пожиточне, коли від того хоч якось освітлюється душа, а це один із найважливіших людських чинників. Той, хто не освітлює собі вряди–годи душі, дозволяє їй павутинням та курявою вкритися, а від того жарина, яка тліє в нашому серці чи мозку, може загаснути. Наша ж душа ніби сонячна батарея: пролити на неї світло – це значить, наділити джерелом енергії. Тоді рветься павутина й вимітається порох – сонячним вітром людина наповнюється, щоб потім знову озвнчайніти. Отож я за пристрасті, що допомагають нам жити, хоч вони для нас часом ніби бич на спину: біль од того і кров. Але с один неперехідний закон: за кожне задоволення людина мусить розплачуватися. Отож біль наш і є така розплата – не нарікаймо і не дорікаймо: і зло. й добро наше – від нас самих.
Викладаю ці сентенції й думаю, що про Юліану мені писати важко, адже це ще один мін світильник, котрий для мене погас. 1 в тій історії був я упосліджений та принижений, але за вкоєне не шкодую – це був один із моїх житейських уроків.
Отже, з'явімо коротко експозицію і цієї вистави. Дійові особи: Юліана, її подружки, батьки, гурт залицяльників, а серед них і я, той, у кого найменше шансів на успіх. Отже, вистава моя нагадує чимось давнє, колишнє: дівчина, її батьки та залицяльники. Дівчина, певна річ, закохується в найкращого залицяльника і щасливо виходить заміж. Найбридкіший залицяльник осмішусться, публіка з нього регоче, і єдиний засіб у нього для морального порятунку – вдати з себе, як і в інших подібних ситуаціях, блазня. "Ну що ж, шановна публіко, – кажу я подумки і кривлю при тому смішні мордочки, – смійтеся!" Смійтеся, бо я впевнений: ніхто не зазирне мені в душу. Й не уздрить, який я насправді самотній та печальний. А я й справді самотній та печальний, і серце в мене щемить. Корчу смішні мордочки і незграбно скачу на кону, і відгороджуюся від вас, шановна публіко, вашим‑таки сміхом, бо що вам до того, коли біль мене їсть? Але перед вами я не зганьблюся і не впаду, це станеться тільки тоді, коли спуститься завіса. Отоді видибаю за лаштунки і вже там звалюся. І єдиною помстою вам за те, що ви мене осміяли, шановна публіко, буде те, що на ваші крики "браво!" й шалені оплески я не вийду. Ваші шалені оплески згаснуть у залі, і ви здивовано підете геть, подумавши: чи не захворів часом отой комік? А комік не захворів, він умер. Умер, бо зовсім не хотів удавати із себе коміка, він був ним насправді. Легко актору, який грає дурня, думаю я, виходячи з театру й загортаючись у дірявого й тонкого плаща, – надворі вітер і осінь, – гірше тому, хто є дурень насправді. Легко акторові, який грає почварку, важко самій почварці. Але я в цьому світі щось проміжне. Часом я граю дурня, бо й сам такий, граю почварку, бо таки почварний. Отже, програвши виставу, скидаю маску, хоч маска ця – моє натуральне обличчя. Але я твердо переконаний, що таки скидаю маску і тим самим забуваю, що мій герої і я – істоти ідентичні.
– Доброго дня, шановне товариство, вітаю вас із кону. Перед вами не Віталик Волошинський, житель житомирської околиці з міжріччя Тетерева й Кам'янки, а Сірано де Бержерак. Віталик Волошинський тільки актор. Ні. не тільки актор, але й Сірано. Вони з'єдналися так, що не розбереш, де той, а де інший.
Кланяюся публіці, і на очах у мене сльози. Бо я блазень, який тамує сльози в найсмішніших ситуаціях.
Давайте перегорнемо сторінку назад, шановне товариство, кажу я, і повернемось у той сонячний ранок, коли вирішив: моя мати може вийти заміж удруге. У той сонячний ранок я не міг учинити інакше, бо мені захотілося його, ранок отой, у собі залишити. Залишити оте сонце, настрій свята, оту теплу доброту в грудях й бажання вчинити щось таке, від чого хоч хтось зрадіє. Адже я від матері тільки брав: її турботи, послуги, любов, а натомість нічого не віддавав. Тепер у мене така нагода з'явилася, і я вирішив її якнайшвидше зреалізувати. Ось чому я погнався на ту пошту, де працювала мати, і вчинив те, чого вона від мене сподівалася. Я був нагороджений її усмішкою, яка нагадала мені усмішку батькову. Але перед тим сталася ще одна подія, про яку писати раніше було не місце. Перед тим я побачив (пам’ятаєш, читачу) дівчину у жовтому платті, яке розходилося біля колін дзвоном, була вона засмагла, чорноока й білозуба. Я не сповістив, описуючи той епізод, що, побачивши її, раптово зупинився. Дівчина кинула на мене байдужий позір, який кидають на стовп, лавку чи кота, що спить на тій лавці, і пройшла мимо. Я ж повернувся й дивився, не криючись, їй услід. Мигали над хідником чудові литочки, оте плаття дзвінком сиділо на ній бездоганно, витиналася прегарна ніжна шийка, заросла золотим пушком, наче маятник, бовтався "кінський хвіст" – волосся дівчина мала русяве з ясними блискітками; так, це й справді була Юліана, котрою вразився я ще восьмикласником і котра відтоді не раз колошкала мої сни і душу. То була дочка батькового ворога, над яким мстився я з Пепою, і саме це віддалило від мене й цю дівчину: я вже не дивився на неї таким відверто закоханим поглядом, але коли наші стежки перехрещувалися, щось чудне зі мною творилося, хоч вона ні разу не зирнула на мене хоч би зацікавлено. Ні, це не було те ясне захоплення, враження свята, яке виникало в мені, коли здибувався я з Мирославою; бачачи Юліану, я відчував, що в мені закипає кров. Була в ній якась сатанинська привабливість, од чого я не тільки мізернів, але й відчував непереборне бажання стати півником, а коли вона проходить повз мене, вискочити на паркан і закукурікати, хоч знаю, що вона й оком не поведе на того мізерного кукуріку–горланя. Юліана давно зникла з мого крутогляду; я тільки раз бачив її батька, котрий ловив у саджалці рибу, – це тоді, коли блукав по горі, самотній і неприкаяний, а вже по тому жбурнув каменем у Віктора Яремчука.