– Батько нас, синку… батько покинув…
Кров замерзла в мене в жилах, і я став такий холодний, аж відчула це й мати. Випустила мене зі своїх обіймів і ніби зів'яла.
– Розкажи, – попросив я.
Вона розповіла, хлипаючи і з натугою вичавлюючи із себе слова. Ні, вони не сварилися, а так. як завжди ("А те, що було вранці?" – подумав я). Ні, вона нічого не підозрювала, просто з роботи він не повернувся ("Він гримнув дверима й пішов!" – подумав я).
Мати знову заридала, а я уявив батька, як бреде по курявній дорозі; пил піднявся хмарою йому до колін, він спустив голову, звісив руки і йде, йде, поволеньки переступаючи ногами. Часом зводить голову й дивиться на шлях, що бовваніє перед ним, повитий серпанком, з іграшковими коробочками хат на узбіччях, з іграшковими коровами на лугах, що їх пасуть іграшкові пастухи. Минав ті хати, і корів, і людей, йшов і йшов, бредучи по коліна в куряві, і його очі були сиві од печалі й задуми, а очі його виглядали краю оміряного, на пошуки якого він і вирушив.
Це видіння стояло в мене перед очима і перед сном, коли я лежав, широко розплющившись; не забувай, читачу, що був я тоді хлопчиком. Може, описуючи свої почуття зараз, я одорослюю їх, але візію дороги й батька на ній я бачив увіч; мені здалося, що батькові не вельми весело на тій дорозі, що вряди–годи він озирається, адже те. що він покинув, довго існувало як його рідний дім, куди він сотні разів повертався. Але цього разу вирішив піти й не повернутися. Дивно, але я не був сердитий за це на батька, я тільки шкодував, що він не взяв мене з собою. Чи не співчував я матері? Співчував, але не мав із нею духовного зв'язку, наш зв'язок був принагідний. Я знав, що вона є. Що годує мене й одягає, що стелить мені постіль, пере мою одежу, встає в холодні ночі, щоб укрити мене, – тисячі з тисяч дрібниць, які приймаю за належне; тобто вона створювала мій зовнішній світ, мою, так би мовити, оболонку, світ видимий, а батько творив у мені світ невидимий: думок, уявлень та відчувань. Ось чому в той смутний вечір я не думав про скулену на самотньому ложі, залиту слізьми матір, я думав про того печального мандрівця, котрий іде по залитій курявою дорозі і зупинитися не може. Я уявно біг услід за ним, гукаючи, щоб зупинився, але він тільки голову повернув, ніби перевіряючи, чи не мариться йому той писклявий і послаблений відстанню крик. І в очах його при цьому палали знайомі мені сиві вогники.
Вранці я своєї матері не впізнав. Вона була строга, зосереджена, з сухими, палкими очима, сіра шкіра обличчя ледь–ледь порожевіла, великі очі дивилися поважно, по–діловому, на ній було її шовкове плаття з шістьма обшитими тканиною гудзиками на кожному рукаві і з високими викладеними плечима.
– Я пішла на роботу, синку, – сказали її підфарбовані губи. – Погодуєш порося і щось переїси сам – я нічого не готувала.
Мати працювала на пошті за вікном прийому телеграм; для того, щоб сидіти за тим віконцем, не обов'язково було вдягатися так пишно. Але я її розумів: сподівалася, що туди прийде батько, як часом робив, повертаючись із роботи; він же любив, коли вона одягалася ошатно.
Але батько за нею в той день не зайшов; я збагнув це, ще здалеку побачивши темні вікна нашої хати, а відчинивши хвіртку, уздрів на порозі ще темнішу і ще загорьованішу постать, яка, побачивши мене, заридала ще нестримніше й трагічніше, ніж учора, і знову опинився я в її обіймах; знову мені защипало в очах і знову злилися в одно її сльози з моїми.
– Віталику, – сказала схвильовано і гарячково, горнучи мене до себе. – Тільки ти, тільки ти зможеш його повернути. Приведи його, синоньку, приведи, богом тебе прошу… Приведи, коли не хочеш, щоб мати твоя з мосту кинулася…
Я злякано відскочив. Стояв і дивився на неї обурено.
– Що ти говориш! – закричав я.
Але вона вся трусилася. Цокотіла зубами, а сльози котилися й котилися, освітлене ліхтарем із вулиці її обличчя було страшне.
– Приведеш його, синку? – спитала вона, цокочучи зубами.
Тоді я відчув, що став старий. Поважний і набурмосений, що в мене самовпевнено відвисає долішня губа, а погляд стає по–старечому понурий.
– А школу, – спитав я голосом, у якому чи не вперше пробилися басові нотки, – школу мені пропускати?
– Пропустиш день, де вже дітися? – покірливо прожебоніла мати.
– Іди в хату, – наказав я поважно, – бо в мене кишки лопаються, так їсти хочу…
Миттю послухалася, скочила й побігла в дім. а я вперше переступив порога рідної хати, як її господар, котрого мусять тут шанувати. Ясна річ. Я їв із тією ж поважною міною на фізіономії і тільки, коли запив фруктовим чаєм, спитав:
– А де, думаєш, тра його шукать?
Мати вже заспокоїлася. Сиділа на стільці, як тінь, і дивилася перед собою немигаючнми величезними, мені навіть здалося під цю хвилю, гарними очима.
– Коли б я знала, – печально промовила, – то пішла б і забрала його сама…
Я ж проблем собі з того не робив: перед кінцем робочої зміни сидів на лавочці біля якогось двору саме там, звідки проглядалася прохідна взуттєвої фабрики. То були часи, коли за самовільний невихід на роботу судили, отож батько на роботі мав бути конче. Я тільки виважував: чи стати стовпчиком перед самою прохідною і звідти забрати його додому, чи вислідити, де він знайшов притулок. Другий варіант мені здався цікавіший, бо тоді більша випадала б гра. Отож я легко міг поєднати корисне й принадне і пішов за батьком, скрадаючись і остерігаючись більше, ніж треба. Вдавав із себе слідопита, що вистежує звіра, а може, вождем індійського племені, котрий напав на слід білого чоловіка (саме тоді читався Фенімор Купер). Білий чоловік і гадки не мав, що за ним стежать. Ішов утомленою ходою людини, що відпрацювала зміну, одежа на ньому була вимнута, і він весь ніби пригнічений. Де ділася його особлива стрнблива хода танцюриста; багато він і курив: викидав цигарку й відразу ж припалював нову. Один менш допалений бичок я підібрав, а що сірники були при мені завжди, як у кожного порядного хлопця, то й докурив. Але недопалок здався мені особливо гіркий, і я виплюнув його так само недбало, як і батько. Поки що мій родитель йшов у напрямку власного дому, і я навіть подумав, що він отямився: мені ж тільки й випаде, що пригнати його як козу–дерезу, за що неодмінно одержу торбинку подушечок, обкачених у какао, або й "бон–бон". Робота неважка і без зайвих перевитрат. Але особи, в яких сидить на плечах тільки дванадцятирічна голова і які скидаються на десятирічних, не завжди проникливі. Батько звернув до Чортової Кузні, тобто до кар'єру, де тешуть намогильні пам'ятники: дубові стовбури із зрізаним гіллям і чорні, як горе людське, плити. Батько, однак, тут не затримався, а пройшов у кінець гори, де сів на каменя, з якого я недавно вилущував чорні кристали турмаліну, і задивився на долину. Я скочив в одну із ям, з якої вибирали колись камінь, і ліг на траву. Земля вже була прохолодна, але я лежав нерушно: пильно дивився у спину того, кого мав привести сьогодні додому. І диво дивне зі мною раптом учинилося: сталося так, ніби я із позиром своїм виплив із себе, пересік простір, що розділяв мене від батька, й нечутно увійшов у нього. І вже не батько, а я дивився з високої гори в долину, яку перетікала синя річечка, і на міст, що перекинувся через цю річечку, надто знайомий мені міст! На незмінну чергу біля магазину і на маленького білого коня шматника Йоськи, який стояв біля пивниці. Я знав із досвіду, що цього коня не зрушить із місця ніяка сила; мають тільки гримнути двері, почутися хрипкий Йосьчин голос і ляснути батіг. Я бачив вантажівку, повну дров, – білих, березових дров, вона також стояла біля пивниці. Але головний мій інтерес був не в тому, а біля двору із зачиненими наглухо віконницями; до того двору підходила сухоребра висока жінка, одягнена в шовкове плаття. Ця жінка зупинилася біля хвіртки й мимовільно подивилася туди, де сидів на горбі батько, який бачив світ моїми очима. Але батька вона не побачила, а великий червоний диск західного сонця, яке лежало на горі, й осліпилася ним. І чи не через те з її очей потекли раптом сльози, бо вона в цьому домі із зачиненими віконницями залишилася сама, як палець. Я дивився на ту маленьку постать у долині батьковими очима, розжалоблений і зворушений, адже жалів, скільки міг, оту мізерну постать, отож і хотів перелити свій жаль у батькову душу – хай розтерпне він, згасить свою уразу, що горить у ньому, ніби свічка, хай хапне вогник тієї свічки долонею і зачавить його; хай зволожаться його очі, адже це я дивлюся крізь них, хай увійде йому в груди хлопчик золотоголовий. Жаль і запалить у ньому свічку іншу – співчуття. Ось яку силу хотіла здобути ота покинута шкурка моєї плоті, з якої вийшло "я"; воно забралося в тіло інше і знамірнлось у ньому повелівати. Але я й справді був малий та кволий, і сили моєї – що маку в долоні із витрушеної уже головки. Тоді в мені народився відчай, який звів мене із землі й захотів повести до тієї пониклої постаті. Коли не можу подіяти на нього на відстані, подію безпосередньо. Підійду до нього, торкну пальцем плеча і стану поруч сумним стовпчиком, стану так. як стояв біля стовбура акації, очікуючи його із Зеленого театру. Тоді він зітхне, як зітхав завжди, візьме мене за руку, й ми повернемося у двір, на ганку якого скорцюблено сидить заплакана жінка – мати моя, а його дружина. Але й на це я не був під ту мить спроможний, бо нікчемна шкурка моєї плоті безживно лежала на холодній землі, а моє безвидне й безтінне "я" даремно торкало батька за плече й даремно стояло біля нього стовпчиком – до батька мій погук та сигнали не доходили, отже, не пора мені ще його забирати. Відчув, лежачи отам, що немає в мене ще такої великої сили, аби вплинути на цього смутного, оцього сердитого, ображеного, кволого чоловіка.