– І як же він помер? – спитав я.
– На тому полі, якого найбільше боявся, – тихо відповів батько.
Одного разу він те поле й справді не перебіг. Упав обличчям у куряву і вмер – серце не витримало напруги. Його й знайшли на дорозі, обличчям до землі з розкинутими руками – він, здається, пробував по тій дорозі ще й повзти. Його й поховали в тому селі, і мій батько тільки раз, вже по війні, вибирався туди, щоб знайти його могилу.
– Пам'ятаєш, як ми ходили в те село?
Це було давно, так давно, що я пам'ятав усе ледь–ледь. Пам'ятав, що ми спали під солом'яною стріхою у сіні; пам'ятав якісь білі обличчя, а може, це жінки обв'язувалися білими хусточками; пам'ятав якісь застілля й голосні розмови; пам'ятав, що ми завітали до якогось далекого свого родича, а той родич, прочувши про наш прихід, передчасно з хати втік, і ми його так і не дочекалися; пам'ятав, що ми поверталися стежкою, яка вилася вздовж канави, – попереду мати, а за нею я, а ззаду веселенький батько, який пробував співати. Пам'ятаю, що наш батько раптом зник, а ніс він на плечах корзину із сільськими подарунками. Ми раптом розвернулися й не побачили його, а навколо було порожнє поле – те саме, яке так і не зміг востаннє перебігти наш дід. Мати кинулася шукати батька, а він лежав у канаві, в густій, пишній траві, корзина була в нього під головою, а сам він дививсь у небо й блаженно всміхався, так блаженно, ніби відчував на вустах смак неба. Мати тоді на нього кричала, бо він міг вилити сметану – найцінніше, що було в тій корзині, але сметана мала твердого кожушка й не пролилася. Пам'ятаю, що батько кудись ходив, щось у тому селі розшукував, а я грався із сільськими хлопчаками на вигоні, і та гра закінчилася сумно, бо мене побили й прогнали. Пам'ятаю, як ми прийшли після того додому, і мати знову сварила батька. Він уже не всміхався блаженно, а гримнув дверима і вийшов надвір. Потім повернувся, але я того не чув. Я міцно заснув, був–бо налитий свіжим повітрям, а ще втомлений від такої довгої, як для мене, дороги. Але одного я не знав: ходили ми для того у село, щоб знайти дідову могилу.
– І знайшли його могилу? – спитав я.
– Ні, – відповів батько. – Його й прабабу твою поховали на старому цвинтарі, який потім переорали. Хто мав родичів у селі, переховали, а по наших пройшовся плуг.
– А як звалося те село? – спитав я.
– Кам'янка, – відказав батько, і на його обличчі завмерла ота його нова, смутна й болісна усмішка.
Ми знову дивилися на обійстя, на якому минули дитячі роки мого батька. І мені раптом здалося, що недаремно він сюди прийшов. Недаремне сидить тут і недаремно оповів оту дивовижну історію про свого батька: його батько, а мій дід, був щасливіший за нього. Той мав місце, куди міг утекти в час, як його загризав звір, мав навіть свій, хай і химерний засіб, як того звіра приспати. Мій же батько у рідне обійстя повернутися не міг, та й не рідне воно йому було. Не вийде із тих дверей, на які ми дивилися, його мати й не прошепоче заклинань та замовлянь, яким, може, з дві тисячі літ; його мати вже тих заклинань не знала, та й відійшла давно в той‑таки неозорий світ тіней забутих предків. Отож не зцілитися прийшов сюди мій батько (це я зрозумів пізніше), а попрощатися. Попрощатись із своїм дитинством і з обличчями, які тримала тільки його пам'ять…
Але в той день доля принесла нам милу несподіванку. Отой одноногий дід, що тупцявся на дерев'яній, колодці по горо дику позад нас, з грабуючи картопляне гудиння й вириваючи побуріле кукурудзиння, вийшов раптом на стежку і подибуляв у наш бік, а за мент зупинився біля лавки.
– А що, Вадиме. – сказав, сідаючи біля батька. – Прийшов на хату свою глянути?
– Прийшов, дядьку Миколо, – відповів тихо батько.
– Ми з твоїм старим дружили, – сказав дід із миколаївською бородою. – Ми з ним ще на першій війні разом були…
– Я це знаю, дядьку Миколо, – сказав батько.
– У мене навіть фотокарточка є, де ми з ним разом солдатами.
– Не може бути! – радісно повернувся до діда батько.
– Чого не може бути? – розважно прорік дід і пригладив свою миколаївську бороду. – Все може бути, бо воно, значиться, є. А у вас що, такої фотокартки нема?
– У нас ніякої його фотокартки нема, – схвильовано сказав батько.
– А це що, твій малий? – кивнув на мене дід. – Це не ти в мене ото яблука обтрушував?
– Ні, – мовив я, – яблунь я не обтрушую.
Старий дивився на мене пильно й не без підозри.
– Щось подібне до тебе обтрушувало, – сказав. – А мені з цією культяпкою – не здоженеш!
– Він уже завеликий, щоб яблуні обтрушувати, – всміхнувся батько. – Він уже в мене студент.
– Скубент? Отакі скубенти яблуні й обскубують. Ану, побожись!
– Їй–богу, діду, не трусив я ваших яблук, – сказав я, ледве стримуючись, щоб не розсміятись.
– Ну, дивись. А то, значиться, грім тебе поб'є, коли неправду сказав… Ходім, покажу тобі, Вадиме, ту фотокартку, – дід звівся. – Бо коли казати по правді, то й ти пацаном яблуню мені трусив.
– Я трусив, – сказав батько, встаючи й собі. – А мій хлопець ні!
– Мені твій батько не раз і штрафну за тебе ставив, – сказав дід. – Тепер таких нема.
Ми зайшли через малесенькі сіни у довгасту кімнату, яка освітлювалася двома малими віконцями, і я не зразу помітив, що в кутку на маленькому ослінці сидить, тримаючись обома руками за палицю, кощава, схожа на хрестоматійну відьму стара.
– Що це за люди? – каркнула вона. – І чого їм треба?
– Не зважайте на неї, – сказав дід і показав на лавку вздовж стіни. Ми сіли. У кімнатці вміщалося лише ліжко, залізне, двоспальне, з пружинним матрацом, вифарбуване у срібну фарбу з нікельованими, несподівано блискучими дзижками у горішній частині бильця. З–під ковдри, складеної рубчиком, випливало мереживо простирадла, було воно не біле, а сіре. Стіни давно не білилися, а зі стелі звисали тоненькі пластівці білої глини. Стіл стояв вузенький, але на фігурних ніжках, лак стільниці було витерто до білого, а ніжки ще грали палітурою.
– Чого цим людям тра? – знову каркнула стара.
– Це родичі! – закричав їй дід, і вона схвально закивала головою.
– Визнає тільки родичів, – буркнув дід і поліз у шафу. Шафа тут була цікава: з придибашками й округлостями, темно–брунатна й міцна; очевидно, ще з початку століття.