– Значить, він гуляє, – сказав я спокійно. – Нагуляється й прийде.
Батько мій гулякою не був. Але інколи він зривався. Та зараз усі пивниці зачинено.
– Де ти його знайшов того разу? – спитала крижаним голосом. – Де він ночував?
"Дивно, – подумав я. – Минуло стільки часу, а вона не довідалася. Зрештою в батька і в мене важко щось довідатися".
– Під нашим мостом, хіба я тобі не казав?
– Ти такий же потайний, як і твій батечко, – вибухнула мати. – Це вже він пристав до тої Маруськи!
– Якої ще Маруськи? – зчудовано спитав я: невже були речі, що їх я не відав?
– А тої, з ансамблю, – сказала мати, і сльози горохом покотилися по її лиці. – Тієї хвойди проклятої!
Це було щось по–справжньому нове. Я сидів і, певне, дурний вираз на обличчі мав.
– Мені давно розказували, – втомлено сповістила мати, – що він якусь там додому проводжав. Маруською її звати.
Я все ще сидів остовпілий, дурний і малий – де ще взялася на мою голову якась хвойда Маруська з ансамблю. Ось чому мати так часто посилала мене, щоб я забирав батька після репетицій та концертів. Завжди виконував я ті її прохання, але ніколи батько не виходив з якоюсь хвойдою Маруською, а тільки сам. Може, Маруська – ота красуня, що на неї я задивлявся. Але та Маруська, коли вона справді Маруська, мала свого залицяльника, і вони після концертів та репетицій виходили опідруч. Той залицальннк був трохи смішний, з малими вусиками і трохи клишоногий. Але він так тримав свою красуню під руку, що не було ніякого сумніву: ансамблева красуня зовсім не Маруська. про яку каже мати.
Отже, вони з батьком мали свою таємницю, про яку я ані здогадувався, отже, й тихий плин нашого спільного життя був тільки моєю оманою. Щось батька в нашому домі й нашій сімейній спілці не задовольняло, щось його гнітило, щось у них перед цим знову відбулося, знову виникла гостра непогодженість: гірко було те, що я в цих їхніх змаганнях до уваги не брався. Ще минулого року в батька знайшли якусь ниркову хворобу: мати тоді затурбувалася, почала бігати до бабок–знахарок, варила якісь зілля і поїла ними батька. Знову в нашому домі з'явилася медсестра Марина Карпівна, материна подруга, якої батько терпіти не міг. Мати варила йому окремі страви і стала до нього ніби й лагідніша; я вже навіть думав, що ця хвороба зблизить їх, що вже не чутиму я гострого материного вереску, а вона запалювалася від дрібниць. І справді, кілька місяців по тому вони жили, ніби голубки; мати перестала на нього кричати, а він, як і раніше, залишився спокійний, хіба спалахував у його зорі вряди–годи отой сивий вогник, але той сивий вогник у його очах я любив. Саме в такі хвилини уділяв більше уваги й мені, брав мене на прогулянки (мати на прогулянки не ходила ніколи) і вів довгі задушевні бесіди, а я питав у нього всяку всячину. Але вони мали свою таємницю і досить майстерно мене дурили. Останніми місяцями я перестав забирати батька після репетицій, хоч мати мене кількаразово й просила про те…
– Що ж робитимем, синку? – покірливо спитала вона, дивлячись на мене болющими очима.
– А що можемо зробити?
– Коли ти не забереш його звідти, то ніяка сила його не забере, – сказала тим‑таки голосом мати.
– А чому я? – спитав роздратовано. – Чому не ти?
Мати опустила голову, сльози знову покотилися з її очей. Надто уже вірила вона в мою силу, вельми на неї покладалася. На силу того, в кого її ані на мак!
– Ще тільки дві години, як його нема, – сказав я так само роздратовано. – Чого ти розводиш паніку?
Зітхнула і з тією ж таки покірливістю пішла на кухню. Ні, вона не розкаже, що в них відбулося. Ні, не пояснить, чому так твердо впевнена, що батько сьогодні не прийде, – очевидно, він якось сповістив її.
Завтра мені буде не до школи. Завтра знову змушений буду ставати нишпоркою і вистежувати, де знайшов собі криївку батько цього разу. Ясна річ, що не під мостом. Отже, й Маруська, що сповістила про неї мати, мала таки існувати. Повинен розшукати той дім, але чи вистачить у мене порожнього, як висушений гарбуз, сили, щоб і цього разу привести його додому.
Мати поставила на стіл картоплю й миску з моченою в огірковому розсолі вареною капустою. Капуста лисніла від олії, що нею була полита, а картопля прохолола й задубіла. Але я їв її мовчки, не виявляючи претензій. Не дивився на матір, хоч чудово відчував: зорить на мене.
– Так що, синку? – спитала вона, і це був не наказ і не прохання – це було покірне очікування мого рішення.
– Звідки ти довідалася про ту Маруську?
– Довідалася, – відвела очі мати. – Хіба важко?
– Де вона живе?
– Десь на Трипільській.
Трипільську вулицю я знав – це було недалеко. Звідтіля розгортався чудовий краєвид на Кам'янку, скелі й гори. На Долину Джерел, як її називали.
– Сьогодні ми його почекаємо, – сказав я, понуро доїдаючи задубілу картоплю. – Завтра я за ним простежу.
– Простеж, синку, – поспішливо підхопила мати. – Тебе він послухає.
– Але завтра в мене важлива контрольна робота, – так само похмуро сказав я.
– Та вже пропустиш… Нечасто в нас таке буває.
Я встав і потягся. В тілі й досі стояв холод що його набрався, брьохаючнсь у снігу. Ні, цього холоду я ще більше набрався тут, де хотів відпочити, заживши тепла й миру. Немає в моєму домі ані тепла, ні миру. Є тільки оці сльозливі, благальні материні очі і є моя глибока, як ніч, самотність. Я стояв, закутий у сірий залізний риштунок, але квітучої вишні за ним не було. Була тільки сіра порожнеча, в яку маю опуститися, ніби в сон.
Але спати було ще рано. Тому я взяв книжку і ліг на застелену постіль, ніби почитати. Лампочка над головою ледве жевріла, мати економила, і в нас у домі світилися вони на 25 ват. Я вже давно відчував, що в мене після читання починає різати очі; здавалося, що й бачити я став значно гірше, але поки що уваги на це не звертав. Сидів у ліжку, дивився в книгу, але літер не бачив. Натомість слухав хугу за вікном, і мені знову уявився мандрівник на порожній, засипаній снігом дорозі. Він бреде, опустивши голову, й навколо крутяться снігові вихори. Крутяться білі колеса, але кінь та візник у тій прозорій кареті один і той самий – мій батько. Він іде, забувши про свій дім, забувши про мене й про матір, і з нього насміхається хуга, адже в таке бездоріжжя тільки безумні виходять на дорогу. Отже, в батька немає вибору; не під міст же він піде ночувати – змушений постукати в якесь вікно. Але кому він потрібен, бездомний, самотній і замерзлий? Отож він іде й перебирає в умі знайомих. Не всіх, а тільки самотніх, як і сам. Бо тільки самотній може відгукнутися на обережний стукіт його закоцюблих пальців, тільки самотній відчинить йому двері, власне, не просто самотній, а самотня. Отож він і звертає до тих шибок, за якими сидить, щось в'яжучи чи шиючи Хтось жіночої статі. Хтось мені невідомий, але кого я напевне маю знати в лице. Переді мною виникає кін, на якому носяться танцюристи. Навколо мете хуга, але танцюристи не зважають – топчуть і топчуть поміст, ойкають і погукують; чоловіки загонисто вибивають дріб і витинають колінця, а жінки пливуть біля них павами. Мене цікавлять зараз ці пави, і я перепускаю їх одна за одною, ніби якийсь огляд чиню.