Тоді я вчинив те, що міг би вчинити справжній чорт. Хтозна, що мене до того змусило, але я раптом нахилився, набрав повну жменю дорожньої куряви і жбурнув у ту білу, хитру і здурманілу пику.
– Марші – тонко закричав я. – Марш у хату, куди я тобі показав!
Дядько форкнув, як кінь, зірвався на рівні й потеліпав білими тілесами, а я ледве не впав тут‑таки на дорогу – мене аж зігнуло від реготу, я повітря не мав у грудях, бо вже не сміявся, а гикав, бо мені кишки боліли. Я впав у траву під паркан, бо зараз вискочить на подвір'я жінка, засвітить світло, закричить і зарепетує і почне гамселити того голого й дурного по голові і плечах. Так воно і сталося, і мені знову перестало бути смішно, я лежав під парканом на мокрій землі, нездорова вільга почала наповнювати тіло, але я дивився й дивився, як вганяє жінка тумаками свого коханого в хату, як верещить вона й проклинає. "Ти чорт? – спитав я себе подумки. – Може, ти й справді чорт?" Світло в дворі погасло, і я відчув, що зовсім мокрий, що я втомлений і вичерпаний.
Ішов, повільно дибаючи, з гори, спотикався на камінні, руки в мене звисали, як пліті, ноги в мене були ватяні, а голова гарбузяна. Вже не міг ні сміятися, ні сумувати, вже не думав навіть, що там, удома, мене похопилися, що ніколи ще не затримувався я так довго, що батько кинувся уже мене шукати; ні про що таке я не думав – мені хотілося під цей мент тільки одного: дістатися додому, звалитись у ліжко й заснути. Щоб усе, що відбулося зі мною, відійшло у сфери сну. бо воно таки все сноподібне, бо від нього треба звільнитися, як звільняєшся від привидь, коли перед тобою раптом засвітиться ясною барвою ранку вікно, іти, виспаний і оновлений, тихо починаєш посміюватись із того, що там, у антисвіті, ти страждав, тобі боліло, ти мучився – як легко про все таке забувати, коли тобі чотирнадцять років і коли перед тобою справді світиться освітлене ранішнім сонцем вікно.
Але подібні історії так просто не кінчаються, бо в світі живеш не сам. Батька я зустрів на мосту, він мене шукав. Ми зупинилися один супроти одного, я волів на нього не дивитися.
– Ну, – сказав він строго. – Що це значить?
Я мовчав.
– Що це значить, питаю? – звнщив голос батько.
Вже не міг стримуватися, сльози бризнули мені з очей. І я раптом зрозумів: у мене єдиний шлях, я повинен у цій ночі здобути хоч одного союзника, того, котрий мені повірив би і поспівчував. Того, хто не зрадить мене ніколи, бо він із таких, котрі не зраджують. І отам, на мості, освітлений світлом ліхтаря, біля якого ми стояли, ковтаючи сльози й слова, заникуючись і гублячи нитку розповіді, знову її ловлячи, я розповів усе, нічого не притаюючи. Ні, я не дивився під ту хвилю на батька, а радше собі під ноги, а може, на старі, розтрощені автами дошки мосту; одне тільки знав твердо, одне відчував напевне – мене слухають і мені вірять. Я розповів усе, про одне тільки промовчав: про зустріч із потопельником, який виявився Садовим і який прийняв мене за чорта, – ця історія з моєї розповіді випадала.
– Слухай, – сказав батько, коли я все розповів, і ми пішли через міст. – Не все я розумію. Хіба ти не знаєш, що та історія трапилася давно?
– Знаю, – сказав я, схлипуючи. – Але тоді я до помсти не був готовий. Та й товариша не мав.
– Той твій товариш падлюка, – мовив батько.
– Я йому вірив, – відповів я, хлипаючи. – Він хотів зі мною дружити…
– Хотів використати тебе або ж утягнути у ганебні справи, – озвався батько.
– Я не піддався б, – відповів я, схлипуючи. – У нас була тверда домовленість: робити те, на що згоджуємося обоє…
– А чому ти не розказав мені цього раніше?
– Бо не дозволив би ти мені. А я хотів помститися…
– Добре тобі тепер? – спитав батько. – Задоволений?
Я мовчав. Не було мені добре й не був я задоволений.
– Справді, тобі б не дозволив, – мовив батько, беручи мене, як малого, за руку. – І не тому, що я вибачив тому чоловікові. Я йому не вибачив.
– Чому ж? – спитав я.
– Тому, що знаю: від помсти легше на душі не стає…
Сказав це зовсім тихо, але мені від тих слів язик колом у роті став. Невже те, про що я здогадався, правда?
Але я не встиг додумати тієї гадки. Біля пивниці заворушилася, вкутана в купу шмаття постать Рочіня і з тієї купи вирвався рипливий голос:
– Ти йому, заразі, дай! Дай, щоб не шлявся ночами!
– Гаразд! – сказав Рочіню батько.
– Дай, щоб аж клоччя летіло! – верескнув Рочінь. – Це такий, що і моста може спалити!
– Гаразд! – сказав батько. – Заспокойтеся, дядьку. Що треба, він дістане!..
Рочінь заспокоївся, його маленька голівка знову гулькнула в купу шмаття і пропала. Батько тихо сміявся. Але мені смішно не було. До випадів Рочіня я звик, як і всі хлопці, мене зараз турбувало інше. Бо моя гадка розрослася в мені й заповнила голову.
– Тат, – сказав я, задираючи голову до високого й ставного батька. – А звідки ти знаєш?
– Що знаю? – не зрозумів батько, він усе ще сміявся з Рочіня.
– Звідки знаєш, що від помсти легше не стає?
Батько теж став серйозний.
– А ти не здогадався? – спитав він, нахмурившись.
– Ти вже мстився? На Садовому? – спитав я, і мені аж дух заклало.
– Годі про це, – обірвав мене батько. – Бачиш, синку, дорослі часом бувають не розумніші за дітей. Зрозумів мене?
Я зрозумів. Але повірити до решти не міг.
– Чого ж ти мені нічого не сказав? – прошепотів я зовсім по–дитячому.
Батько зупинився під ліхтарем, засміявся, задер голову й зиркнув туди, де в світляному колі крутилося й моталося безліч зеленої комашні, а тоді й сказав з тією поблажливістю, з якою говорять до неприпустимо малих дітей:
– Наступного разу неодмінно скажу.
І поплескав мене по плечі, даючи знати, що відстані між нами ніколи таки не подолати…
Мати чекала нас біля хвіртки.
– Знаєш що, Раєчко, – тепло мовив батько. – Ти його зараз не чіпай. Хай піде й виспиться.
– Де він був? – з тривогою спитала мати.
– Де був, там його зараз нема. Я тобі все розкажу.
– Де ти був? – верескнула до мене мати.
Тоді батькова рука штовхнула мене в плечі. Я зрозумів цей порух і кинувся притьма в напіврозчинені сінешні двері.
– Чуєш, що сказав? – грізно зазвучав у дворі батьків голос. – Все тобі розкажу й поясню.