— Невже й ви хочете піти?
'Тоді Симон-Петро, вірячи, що він говорить від імені всіх, вигукує:
— Господи, до кого ж іти нам? Ти маєш слова життя вічного.
Ніхто спочатку не відгукнувся на ці слова, які мали б потішити покинутого Ісуса. Дванадцять облич були звернені до його зболеного виду. Та досить було одного з них, щоб затьмарити світло, яке променіло на одинадцяти інших. Нарешті Ісус промовив: "Хіба не я вибрав вас дванадцятьох?" І вже, без сумніву, тихішим голосом додав гнітючі слова:
— Та один із вас — диявол.
Розділ XV
ПО ДОРОЗІ ДО ФИЛИ ПОВОЇ КЕСАРІ)
Ісус повів за собою учнів у складну мандрівку — чи то хотів збити зі сліду тих, хто шукав способу умертвити його, чи, може, влащтував собі усамітнення з одинадцятьма ще непевними серцями, щоб їх укріпити. Треба ще багато працювати з ними, а вигук Кефи "До кого ж іти нам?" дуже далекий від того, чого Син людський чекає від нього.
Він чекає, щоб його визнали за того, ким він є... Але вони нерішучі, мінливі, вагаються, як усі ми. У деякі дні, вражені, сповнені певності, вони говорили між собою: "Це справді Син Божий!"; однак часто не один із них думав: якщо не в звинуваченнях фарисеїв, то принаймні у докорах учнів Йоана є, певно, якась~частка правди. Якби вони знали, куди прямують, до якої поразки! Якщо слова про хліб життя виявилися для них незрозумілими, то яким чином вони могли прийняти пророцтво (до того ж завуальоване) про шибеницю для рабів, якою все повинно закінчитися?
Треба підготувати учнів до того, щоб вони спокійно сприйняли цей вінець і трон, який вимріяли для свого Учителя.і для себе самих, щоб не розгубились перед цими колючками, багряницею і двома шматками дерева, збитими докупи. Невелика група прямувала на північний захід, у бік Тіра; звідти, перш ніж спуститися до Десятимістя, вони подалися у Сидон. В дорозі Учитель невтомно повертався до основної думки свого послання: Царство Боже — всередині нас, і ніякі ритуальні обмивання, очищення посуду, стримування від нечистої їжі не ведуть до порятунку. Те, що оскверняє людину, йде не ззовні — людина сама є творцем власної скверни, яка твориться у серці людини і є плодом її пристрасних бажань.
По дорозі Господь не відмовляється вилікувати одержиму сірійку і зцілити сліпого; однак мати одержимої — язичниця — спочатку дістала відмову. Глухонімому він вклав у вуха свої пальці, а слиною своєю змочив його язик, так само зробив із сліпим з Витсаїди (про якого Євангеліє переповідає нам дивні слова: "Бачу людей, наче дерева ходячі"). Безперечно, Господь хотів навчити учнів дій, якими можна найкраще привернути увагу немічних, пробудити в них надію. І щоразу наказував зціленому нікому нічого не говорити, аби даремно не гнівити іудеїв.
Ісусом оволодівала таємна тривога: перед ним була мета, про яку знав лише він один. Знову прямував на північ, ведучи дванадцятьох у землі поган біля кордонів Ізраїлю, де про нього ще не знали. А оскільки не настав ще час сповістити поганам про Царство Боже, Син людський старатиметься не виявляти себе перед ними.
Вони пройшли поблизу одного із витоків Йордану; тут знаходиться святилище бога Пана. Звідси вже недалеко до Филипової Кесарії. Ісус Назарянин перетинає рівнину з гаями та водоймами, у яких живуть німфи. Великий Пан дрімає під деревом і навіть не прокидається при наближенні Бога, який прожене його з цього світу.
На підході до Кесарії Ісус вирішує нарешті поставити дванадцятьом питання, яке обдумував відтоді, як вони вирушили дорогою на Сидон і Тір. Саме для того, щоб випробувати їх, він і придумав подорож далеко від Капернаума, у середовище поган. Одного вечора, коли до міста було ще далеко, він наважився запитати їх: "За кого люди мене мають?"
Збентежені учні перезирнулися:
— Одні кажуть, що ти Йоан Хреститель, інші — що ти Ілля; на думку деяких, ти один із пророків.
— А ви що кажете про мене — хто я?
Якусь мить одинадцять із них мовчали в нерішучості. Та Петро вигукнув:
— Ти — Христос.
Досить було цього вигуку, щоби край дороги, неподалік від храму Пана, виросла з-під землі Вселенська церква, здіймаючись усе вище й вище з кожним словом Сина людського:
— Щасливий ти, Симоне, сину Йони, бо не тіло і кров тобі це відкрили, а Отець мій небесний. Тож і я тобі заявляю, що ти — Петро, і що я на цьому камені збудую мою церкву і що ворота пекла не здолають її. Я дам тобі ключі від Небесного Царства, і все, що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; а все, що ти на землі розв'яжеш, буде розв'язане й на небі.
Настав час зважитися нарешті на те пророцтво, яке він дотепер не сповіщав. Якщо ці маловіри все-таки вірять, що він Христос, він воздвигне перед їхніми очима той невідомий їм хрест, до якого вони прямують, самі того не знаючи. Отже, Господь починає говорити з ними обережно, не поспішаючи; тривога в їхніх поглядах, звернених на його вуста, зростає з кожним словом. Про що він говорить? Востаннє піде в Єрусалим, старійшини, книжники, первосвященики завдадуть йому мук і засудять на страту... Але він воскресне... Що це за нове безумство?
Ісус замовк; спочатку ніхто не наважувався перервати мовчанку. А він, ще не віддихавшись, читав у кожному серці, бачив їх невпевненість. Іуда все зрозумів, думав, що все зрозумів. Він не сумнівався, що Учитель здатний бачити майбутнє. Те, що іншим одинадцятьом видалося неймовірним, він сприйняв відразу ж. Тесля з Назарета знав, що, як тільки були промовлені зухвалі слова про тіло-хліб і кров-вино, людина з Іскаріота більше не сумнівалася: Ісус буде переможений, останнє слово належатиме священикам; Іуда щодо цього ніколи не сумнівався; та як добре, що він тепер у цьому переконаний! Треба буде в Єрусалимі переговорити з противником. Останні слова нещасного Ісуса про його воскресіння підтверджували думку розсудливих людей і його родини: він "втратив глузд". А божевільному ніхто не зобов'язаний бути вірним.
Так роздумував Іуда, поки невеличка група, понуривши голови, наближалась до Кесарії. І тут найкращий з них, той, що сповідав Христа, відділившись від групи, відвів Учителя набік (можливо, його послали брати) і сказав тихим і осудливим голосом: