Чи сучасний світ менш жорстокий, аніж світ давній? Ніщо не змінилося, за винятком хіба що одного: раз і назавжди на цій горі були проголошені заповіді і сказано, що жодна з них не минеться ї з покоління в покоління кілька людей передаватимуть їх від серця до серця. І цього достатньо: "Ви — сіль землі".
Достатньо лише дрібки солі у людському натовпі, щоб він не попсувався. Тільки б сіль не звітріла! Христос бачить, що те щастя, яке він приносить людям, сповіщаючи про нього у своїй першій проповіді, постійно знаходиться під загрозою. Що значить "чистота" для його уважних бідняків-іудеїв? Бути чистим! Яка неймовірна вимога у дні Тіберія! "Ви чули, що було сказано: не чини перелюбу..." Так, це загальний закон — і всюди він порушується; проголошуючи його, нікого не здивуєш. Та цей Назарянин додає до давнього висміяного закону нову заповідь, якій опирається вже світ понад вісімнадцять століть, якою він нехтує, даремно силкуючись скинути з себе, та не маючи сили вирвати її зі своєї плоті. Відколи Ісус сказав це, лише ті знайдуть Бога, хто погодиться на це ярмо: "А я кажу вам, що кожний, хто дивиться на жінку з пожаданням, той уже вчинив перелюб з нею в своєму серці".
Отже, як говориться у тих словах, гріх здійснюється ще до вчинку; бруд, проникаючи всередину, сходить до свого джерела. Краще, ніж будь-яке прокляття, ті слова зводять нанівець праведність фарисеїв. Відтепер драма розгортається всередині нас, між найпотаємнішим нашим бажанням і Сином людським, який перебуває в глибині наших сердець. Благочинність фарисеїв, як і порок блудниць і митників, є тільки показною видимістю. Для кожного з нас таємниця спасіння ховатиметься у темряві, яку розвіє лише одна смерть.
Трохи пізніше Христос визначить поняття справедливості; виявиться, це те, що люди називають несправедливістю. Ще заскоро (вони вже дістали своє!) розповідати їм історію про блудного сина, з яким обходяться краще, аніж з його старшим розсудливим братом, чи про тих робітників останньої години, чия платня ідорівнює платні поденників, які важко працювали від самого світанку. Поки що вони повинні змиритися з думкою, що людина "порядна і благо-чесна", сповнена хотінь, бажань і мрій, яка потайки віддається їм, уже є засуджена. Те, що вона робить у своїм серці, в очах Бога є уже завершеним вчинком. Розплатою за ті погляди і думки, за хтивість очей і сердець, які насичуються безкарно, уникаючи людського контролю, є геєна.
Ми не будемо фільтрувати слова Христового пророцтва, не залишатимемо ті погрози загадковими. Чи думка про пекло стерпна, чи ні. Минуться небо і земля, а найменше слово Господнє не минеться; І це, як і все інше, треба розуміти дослівно: "І коли твоє праве око тебе спокушає, вирви його і кинь геть від себе; ліпше тобі, щоб один твій член загинув, аніж щоб усе твоє тіло було вкинуте у пекло... І коли твоя правиця тебе спокушає, відітни її..." Чого ж вимагає Христос від нас? Дослівно — Божої досконалості: "Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий". Диявол пообіцяв Адамові і €ві, що вони будуть як боги; і Спаситель вимагає, щоб ми стали подібними до Бога. Та чого він тільки не вимагає? Тому не вистачає милосердя до ближнього, йому потрібно безумного милосердя: підставляти другу щоку, віддати плащ тому злодієві, який уже взяв вашу одіж, любити своїх ворогів... Чи він не збожеволів? Так, з людської точки зору він вимагає від своїх улюбленців божевілля і він його одержить.
Він досягне цього, бо він їх любить. Ця вимога була б нестерпною, якби не йшла від втіленої любові. Геєна, про яку він говорить так спокійно, не підвищуючи голосу, не відштовхує нікого з тих, кого він кличе до себе, бо їх підбадьорює поклик безмежної любові. Серце, яке так любило людей, чекає від кожного з них добровільної віддачі, самовідречення, відмови од будь-яких турбот і тривог. Від тих селян він хоче безтурботності, хоче, щоб вони стали подібними на птиць небесних і польові лілеї. Що нам геєна, якщо Бог — наш Отець? Отже, він може вимагати всього, чого забажає. Ми знаємо, куди йти. Наш Отець на небесах; ті, хто володіє цією невимовною істиною, не наважуються надто дорого платити за неї: "Чи ж є між вами хтось такий, хто б, коли син попросить хліба, дав йому камінь?"
Але ми не досягнемо нашого небесного Вітця, якщо піде-мо дорогою насолоди і втіхи. Двері тісні, і шлях вузький. Насамперед не треба лицемірних признань, потрібна чистота серця, а не вигуки серця: "Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи!.."
Здається, відкривши своє серце, Христос схаменувся, ніби боячись, що ми будемо зловживати цим. Нагадування про геєну переривається словами ніжної любові, яка боїться, що її погано зрозуміють, і тому ховається за погрозою. Вже наперед гірко плаче над тим, що з'являться лжепророки. Застерігає щодо цього своїх друзів і дає їм пробний камінь, хкотрий допоможе розпізнавати людину, яка звернеться до них в імені Христа. Це святість. "Ви пізнаєте їх за плодами їхніми". Господь говорить тут, як людина, котра, будучи Богом, бачить те, що вихоплюється з поля зору людини. Як же ж судити людей за ділами їхніми? І хто в такому випадку не заслуговує на те, щоб його кинути у вогонь? Навіть якщо він прагне святості... А крім того, хіба ж він не наказав нам не судити? О, незбагненність закону! Не можна судити, але й не треба давати себе дурити. Вічна сутність, до якої закликається християнська душа. Нічого дивного, що при такій грі блаженні духом і серцем поволі стають проникливішими. Тут ніщо не суперечить одне одному, однак усе протиставляється. Важко бути водночас голубом, вужем і лілеєю. Правда, виголошена на горі, має більше відтінків, ніж горло пташки. Вона не обмежується кількома строгими правилами, які достатньо виконувати, щоб усе було в порядку. Життя сповнене підступності й небезпек, усе слід робити обережно, але з любов'ю... На жаль, ніколи ти не впевнений, що любиш і тебе люблять.
Ті, що не виконують волі Отця, знають, що не виконують її; але той, хто вважає, що сповняє її, сам того не відаючи, її порушує. Гордість деяких людей, які вельми "просунулися" на шляху вдосконалення або ж вважають, що вони такими є, набагато перевищує чванство світських людей. Якщо хтось лагідно зверне їхню увагу на це, вони замість того, щоб поглянути на себе збоку, підносять цю образу Богові, і їхня гордість ще більше розбухає від надмірного вихваляння. Вони вважають,.що в їхній особі ображена справедливість, і без вагань здійснюють те, що поганин назвав би "помстою", а вони охрестили "відшкодуванням".