І все ж таки навіть людина з Каріота розчулюється. Як не любити Ісуса? Лише йому можна довіритися, заплющивши очі. Голос Учителя стає лагіднішим, заспокоює бідних наляканих друзів: "Чи не два горобці продаються за гріш. А на землю із них ні один не впаде без волі Отця вашого. Отож не лякайтесь, бо вартніші ви за багатьох горобців. Отже, кожного, хто мене визнає перед людьми, того перед небесним Отцем моїм визнаю я. Хто ж мене відцурається перед людьми, того й я відцураюся перед небесним Отцем моїм..." Іуда бере себе в руки: він не дуже полюбляє таке звернення до почуттів, бо розуміється в цьому гірше від інших учнів. А вони аж тремтять при найменшій ласці, по-собачому віддані Учителеві. І розпорядник лютує, відчуваючи, що Учитель віддає перевагу не йому. Та враз Ісус знову говорить гучнішим голосом: "Не думайте, що я прийшов, щоб мир на землю принести,— я прийшов принести не мир, а меч" ("В добрий час!" — думає Іуда). Я ж прийшов порізнити сина з батьком його, дочку з її матір'ю, і невістку з свекрухою її. І вороги людини — домашні його! Хто більше, ніж мене, любить батька чи матір, той мене недостойний.
І хтЪ більше, ніж мене, любить сина чи дочку, той мене недостойний..."
В устах якоїсь іншої людини ці слова могли б здаватися жахливими. Якби ми не боялися надто сміливим чином завдати йікоди нерозривності двох природ, то сказали б, що тут над кров'ю знову здіймається грізна голова Господа, що він виходить з тіла. Іуді здається, що він розуміє ці слова знегіависті... Насправді ж інші бачать, що лише втілена любов може вигукувати такі слова і не боятися, що її вразить грім небесний. Іуді уявляється, що Христос перекинув світ і в тому світі вибрані чи обрані не будуть більше в'язнями людських почуттів, ніякі кровні зв'язки більше не стоятимуть їм на заваді. Це буде тріумф сили і звитяжної самотності! Звичайно, з того, що говорить Учитель, людина з Каріота дещо може приймати або не приймати. Ось зараз говорить про хрест! Послухати його, то той, хто йде за ним, але не бере свого хреста, його не гідний... Іуда усміхається: ніби так важливо бути гідним його! Він піде за Христом Господом, але хрест залишить іншим.
Іуда відносить до себе його слова: "Хто душу свою зберігає, той погубить її; хто ж за мене погубить душу свою, той знайде її". Звичайно! Іуда від усього відмовляється, він усе покинув, щоб піти за Господом. Залишив розпочаті справи, які йшли не так уже й погано, посварився з впливовими людьми... залишивши, однак, серед них деякі знайомства. І з жалем думає про те, що одинадцять інших апостолів, які не зробили більше від нього, огорнені більшою любов'ю, ніж він.
Ісус говорить ще: "Хто вас приймає, приймає мене..." Іуда роздумує над цими цінними словами, багатими на особливо блискучі наслідки. Та ось ще слова, які викликають у нього захоплення: "...1 хто напоїть, як учня, когось із малих цих бодай кухлем водиці холодної, той, по правді кажу вам, не загубить нагороди своєї..." Іуда думає: "Я поки що є одним із тих малих, але я скоро виросту, тому що кухоль холодної води недовго буде холодною водою..."
Одинадцять інших сердець приймають ті самі слова, ще не розуміючи їх, але несвідомо вбирають, як добра земля. Ці слова містять у собі таємницю таємниць: любов не почуття, не пристрасть, а людина, хтось. Людина? Так, людина. Бог? Так, Бог. Той, хто є тут. Якого слід приймати понад усе? Цього недосить: лише йому слід поклонятися. І лихо тому, хто образиться на це! А ті, що стануть "своїми", зможуть прожити життя з заплющеними очима, нічого більше не боячись від людей. Нічого більше боятися, нічого більше чекати. Вони віддали все, щоб усе дістати, настільки з'єднавшись зі своєю любов'ю, що той, хто їх приймає, приймає Любов. Слова Господа, промовлені на вухо дванадцятьом, несуть у своєму зародку відвагу тисячі мучеників і радість переслідуваних: віднині, які б жахіття з ними не сталися, друзям Ісуса досить лише підняти догори очі — і вони побачать над собою відкрите небо.
Розділ X
НАГІРНА ПРОПОВІДЬ
♦
Сходячи униз із дванадцятьма задоволеними і стривоженими апостолами, він зупинився на плоскогір'ї, що лежало на півдорозі шляху. Хід йому перепинив натовп учнів, а також багато людей, що прийшли з Єрусалима, Тіра та Сидона. Дотепер він промовляв потайки до своїх друзів. А зараз довірить великому натовпу людей слова, задля яких прийшов у цей світ. Майже все те, про що він говоритиме, його слухачі могли знайти у тому чи іншому вірші псалма. Ще до нього на це натякали пророки. Але цей Назарянин говорить так, немовби мав повну владу: "А я вам кажу..." Тут маємо нове звучання, найменше слово набирає непередбаченої ваги. Для будь-якої іншої людини вигукувати: "Хай буде світло..." чи заявляти: "Я наказую вам, щоб ви любили один одного..." було б даремною справою. Але коли говорить Бог, на землю струменить спокійне світло і в самому серці жорстокої Римської імперії пробивається джерело незнаної досі любові.
"Блаженні... блаженні... блаженні..." Ті, що стояли у задніх рядах і чули тільки це слово, повторене дев'ять разів, могли подумати, що йдеться про оповіщення щастя. І мали рацію, думаючи так. Внаслідок чуда, дивнішого від чуда у Кані, бідність ставала багатством, а сльози— радістю. Земля належала не войовничим'людям, а покірним.
Проте кожне благословення містить у собі і прокляття: "Блаженні убогі, бо ваше Царство Боже" означає, що той, хто не має духу відречення, виганяється з Царства Небесного. "Блаженні чисті серцем, бо вони бачитимуть Бога". Але ті цноти, за які обіцяне блаженство, абсолютно суперечать природі. Бо, врешті, хто убогий духом? Бо хто може похвалитися, що бачив у побожній людині, навіть дуже побожній, духовну бідність? Упертість, з якою люди, що вважають себе досконалими, тримаються за власну точку зору, викликає страх.
"Блаженні тихі, бо вони успадкують землю... Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться". О жорстокий світе! Ще й досі лагідність викликає найбільше презирство до себе. З дитинства, ще в молодших класах, лагідних переслідують. Ніцше, по суті, проповідує філософію здорового розуму.