Хай він врятує самого себе, і вони відразу ж повірять у нього. Ті, кого він любить, гуртуються біля нього, захищаючи його виставлене напоказ тіло, прикриваючи своєю любов'ю його наготу, надто скривавлену і на^то страждаючу, щоб образити чийсь погляд. Крізь кров і гній він бачить, як його біль відбивається на дорогих обличчях — Марії, його матері, Марії Магдалини і Марії Клеопової, материної сестри. Йоан, напевно, заплющив очі. Та ось чудовий епізод, останнє відкриття невинної і розіп'ятої Любові, про яке розповідає нам лише євангеліст Лука: "Один із розбійників, повішених на хресті, зневажав Христа, звертаючись до нього: "Хіба ти не Христос? Спаси себе і нас". Але другий розбійник картав свого товариша, говорячи: "Чи ти не боїшся Бога, ти, що засуджений на ту саму кару? Бо ж ми приймаємо кару, якої заслужили нашими вчинками; цей же не зробив нічого злого". Як тільки він мовив це, дана була йому величезна милість — милість вірити, що цей розіп'ятий, цей нещасний покидьок, якого тепер навіть собаки оминають, є Христос, Син Божий, Творець життя, Небесний Цар. І він сказав Ісусові:
— Господи, згадай про мене, як прийдеш у своє царство.
— Ще сьогодні будеш зі мною на небі".
Один порух чистої любові — і ціле злочинне життя відкинуто геть. Добрий розбійнику, святий робітник останньої години, дай нам шаленство своєї надії.
СМЕРТЬ
В безодні свого терпіння Ісус огортає поглядом дві особи, які він найбільше любив у цьому світі, й довіряє їх одну одній: "Жінко, ось син твій.— Ось мати твоя..." І наша також — на віки вічні. Відтоді Марія і Йоан не розлучалися.
Раптом пролунав несамовитий крик, який ще й досі морозить наші серця:
— Боже мій, Боже мій, чому ти покинув мене?
Це перший вірш 21-го псалма, того псалма, яким Христос жив до самої смерті. Так, ми глибоко віримо в те, що Син мусив спізнати і таке жахіття, як бути покинутим своїм Отцем. Але правдою є й те, що своєю конаючою думкою він тримався цього псалма, шостий, сьомий і восьмий вірші якого в ту саму хвилину дослівно здійснювались у ньому: "А я — черв'як, а не людина, посміховище людей, презирство народу. Всі ті, що на мене дивляться, глузують з мене, кривляться, кивають головами, мовлячи: "Поклався на Господа — нехай його рятує, нехай його спасає, коли він його любить!" Пробили мені руки й ноги! Одежу мою ділять між собою і на хітон мій жеребок кидають".
Все це сповнюється. На хітон, від верху тканий, кинули жеребоц. Умираючий Христос приймає те, що пророчилось йому. Робить іїе з останніх сил. Але покинутим він відчув себе у Гефсиманському саду. Певно, упродовж трьох важких років він не раз вигукував першу строфу 21-го псалма (як і ми в годину втоми або страждання говоримо: "Боже мій!"). Найдивніше те, що, почувши, як він скрикнув: "Елої! Елої!",— вояки подумали, що Христос кличе пророка Іллю, і казали: "Він Іллю кличе. Побачимо, чи Ілля прийде його рятувати..." Отже, ті прості вояки зберігали трохи віри... А тим ^асом умираючий виконує свою фоль — строфа за строфою. Він мовить ще: "Спраглий я". До Ісусових уст прикладають губку, намочену в оцті. В цьому не було якоїсь злої витівки: таким оцтом користувалися вояки, це, певно, був особливий сорт оцтової кислоти. Ісус вимовив: "Звершилось".
І, схиливши голову, помер. Але перед тим він викрикнув якось таємничо, після чого один сотник, вдаривши себе в груди, промовив: "Чоловік цей справді був Син Божий..." Не треба ніяких слів; якщо на це воля Творця, достатньо й одного крику, щоб людська істота визнала його.
ПОКЛАДЕННЯ У ГРІБ
Це все, що лишається хмарного весняного дня від трьох років похмурої історії,— тіла трьох страчених при вході до міста під грозовим небом. Явище звичне: тіла злочинців залишали в науку іншим при міських воротах для загального огляду и на поталу звірам. Але перед Пасхою трупи страчених треба було забрати геть. На прохання іудеїв і за наказом Пілата вояки покінчили з двома розбійниками, перебивши їм голінки. Оскільки Ісус був уже мертвий, один з вояків списом проколов йому груди напроти серця. Йоан, який, певно, тулився головою до тіла у лахмітті, побачив, як з відкритої рани полилися кров і вода й потекли на нього.
Иосиф з Ариматеї, один із тих таємних учнів Ісуса, які боялися іудеїв при його житті, дістав дозвіл прокуратора взяти Ісусове тіло. Тоді ж з'являється і боязливий Никодим, вправний політик; засвідчуючи свою відданість Ісусові, він приніс сто мірок мирри та алое. Настала година боязливих. Обидва чоловіки, які не наважувалися сповідувати живого Христа і приходили до нього потайки вночі, тепер, коли він помер, виявляють більше віри та любові, ніж ті, хто розсипався у словах. Нічого не потрібно тепер цим не-честолюбцям і сановникам, бо вони втратили Ісуса. Чого їм боятися? Іудеї не зможуть більше причинити їм лиха. Тепер їм можна все забрати, бо вони все втратили, для них нічого більше не вартують ті почесті, якими вони колись —так дорожили, тому що Ісус помер.і
Йосиф з Ариматеї мав нову гробницю, що знаходилася в саду, на тому ж схилі Голгофи. Наближалося свято, гробниця була поряд — і вони поклали туди тіло Господа.
Розділ XXVII
ВОСКРЕСІННЯ
Небо заволокли хмари. Можливо, з гробів устали померлі, але про це згадають дещо пізніше. А нам уявляється весняний вечір, схожий на всі весняні вечори, запах теплої вологої землі, тілесна втома і пустота, які я відчував у дитинстві, коли порожніла арена після смерті останнього бика, немовби разом із тією пролитою кров'ю я втратив і свою власну. Порахунки зведено, справа закінчена. Непотрібна відтепер ненависть упала на серця книжників. У них нагромаджувався великий смуток їхнього народу, смуток, достатній для того, аби протягом століть наповнювати це невдоволення і невситимість. Фарисеїв продовжували непокоїти клопотання людей біля трупа. Люди, які на все дивилися тверезо, кепкували з тих, хто дав себе ошукати цьому брехунові. Але наближалася Пасха, і всі розійшлися по домівках.
Куди поховалися друзі переможеного? Що залишилося з їхньої віри? Син людський увійшов у смерть, але якими дверима! Пам'ять про нього буде гидкою і мерзенною для іудеїв. А спадщина, про яку він стільки говорив? Вона стала символом поразки. А перемога над світом? Ті, що його ненавиділи, затоптали його ногами, розчавили і перед усім народом доказали його безсилля, а отже, фальшивість. Так, його друзям не залишалося нічого іншого, як заховатися, приховати свої сльози і, ганьбу, мовчки чекати.