ПІЛАТ
Пілат ненавидів і зневажав синедріон, а також Ірода Антипу, але водночас боявся їх. У Римі він програв їм обом справу про золоті щити: спочатку прокуратор почепив їх у царському палаці в Єрусалимі, а потім змушений був перенести назад у Кесарію, свою постійну резиденцію. Відколи прокуратор програв цей процес, він остерігався тих на-віжених: "Беріть самі цю особу,— кричав він до них,— і судіть за вашим законом". *
Ті самі іудеї, які бояться осквернитися, переступивши поріг Преторії, де вони вимагатимуть смертного присуду невинному, заявлятимуть, що їм не дозволено нікого вбивати. Вони віддадуть Ісуса на розп'яття, та при цьому не виголосять вироку. Лицемірство, яке Христос так люто викривав протягом трьох років, виявляється тепер у всій своїй мерзенності.
Роздратований Пілат вертається до Преторії, але не втрачає розсудливості. Він не знає, яке запитання поставити цьому бідолашному чоловікові, вирваному на якусь хвилину у зграї мерзотників. Було б перебільшенням казати, що прокуратор піддався жалості. Він уже знав, що треба потурати манії божевільних:
— Ти цар іудейський?
Але Ясновидець відповідає йому: "Ти кажеш це від себе чи інші так про мене тобі оповіли?"
Ні, це не божевільний! Пілат сердито бурчить: "Хіба я іудей?", ображений тим, що його вплутали в цю фанатичну історію. А в цей час чоловік продовжує:
— Царство моє не від світу цього. Якби моє царство було від цього світу, то сторожа моя воювала б, аби мене не видати іудеям. Але не звідтіля моє царство... Ти кажеш, що я цар. Я на те уродився і прийшов у світ, щоб свідчити істину.
"ЇЦо таке істина?" — запитує Пілат. Якби він мав серце злидаря, блудниці чи митника, він, можливо, дістав би таку відповідь: "Я, що говорю до тебе, є Істина". Але це була поважна людина, високий сановник; на такі слова він здвигнув би плечима. Проте якась таємна сила діє на Пілата: щось є в тій людині... Він не зміг би сказати, що саме, однак більше не вважає його за божевільного. Синедріон, певно, розлютився на нього від заздрощів. Важко заперечувати силу його погляду, його голосу... Цей римлянин зневажає іудеїв, але він забобонний. Ніколи не знаєш... Схід аж кишить небезпечними божествами. А тут ще його жінка, побачивши якийсь сон про того праведника, переказала, щоб не встрявав у ту справу. І чому б не звільнити його? На лихо, члени синедріону поставили справу на політичний грунт: Ісус проголошує себе царем і Месією, а таких ворохобників якраз найбільше боявся Рим. Противники Пілата знають це і повертають проти нього небезпечну зброю. Справа незначна, але вона може його погубити. Він політик і, як кожен політик, хоче примирити дві сторони, вдається до вивертів. Раптом Пілат ляскає себе в чоло: знайшов! Назарянин? Але ж цей Ісус — підлеглий Ірода! Посварившись із тетрархом, коли той без його згоди вчинив різанину бун-тівників-галилейців, Пілат виявить до нього повагу і вб'є двох зайців: звільниться від Ісуса і помириться з Іродом, який, до речі, з нагоди Пасхи перебуває в Єрусалимі.
ІСУС ПЕРЕД ІРОДОМ
Убивця Йоана Хрестителя давно вже хотів побачити цього знаменитого Ісуса і спочатку зустрів його з певною урочистістю в оточенні охорони і придворних. Вигляд нещасного, напевне, викликав у нього замішання. Тим не менше, він засипав Ісуса запитаннями. Але Син людський був німий як статуя. Незважаючи на викрики книжників, він нічого не відповідав цьому лисові, як колись назвав Ірода. Тетрарх і його двір були тим світом, за який Ісус не молився. Жерці викликали у нього меншу огиду, ніж ті нікчемні розбійники, ті кривляки і покидьки, які вважали себе за еліту.
— Як? То це Ісус! Яке розчарування! Лише за це одне він заслуговує смерті.
— Але ж мені казали, що він вродливий! Який він осид-ний! Зовсім не виглядає на пророка! Так і хочеться да¥и йому милостиню.
— Це нечувано — так створювати собі репутацію!
— Йоан Хреститель ^принаймні щось являв собою. А цей поряд з Йоаном — порожнє місце. Він мізинця його не вартий. Просто його тінь! і
— Ні, ви тільки подивіться на його вигляд! Ким він себе уявляє, цей телепень.
— Він думає, що справляє нк нас враження своєю мовчанкою...
Іродові увірвався терпець; не зумівши вирвати з Ісуса жодного слова, він наказав для глуму накинути на нього білу одежину і відвести до Пілата, свого друга Пілата.
ВАРАВВА
Високий сановник мусив шукати іншого виходу. І, здавалося, знайшов, коли хтось нагадав йому, що на свято Пасхи був звичай відпускати на волю одного в'язня, на якого вкаже народ. Прокуратор знову вийшов до натовпу, і народ перестав кричати, щоб вислухати його рішення.
— Жодної провини я не знаходжу за цим чоловіком. Хочете, щоб я за звичаєм відпустив царя іудейського?
Якщо він назвав його так з іронією, то зробив це необачно. Книжники і жерці у нестямі підказували людям свій наказ: треба вимагати звільнення розбійника Варавви. І знявся суцільний крик:
— Варавву! Варавву!
Пілат відступив, намагаючись усе-таки врятувати цього невинного від знавіснілого натовпу. Не знаходячи нічого кращого, він із поблажливістю римлянина вигадує жорстоку хитрість — довести цього чоловіка до такого ступеня злиденності і ницості, щоб ніхто більше не приймав усерйоз його сміховинне зазіхання на царство. Аби вирвати його з рук цієї вовчої зграї, він віддав його своїм воякам. Він знав, як ті люди виконують подібну роботу: вийшовши з їхніх рук, цар іудейський обеззброїть не тільки членів синедріону, він викличе до себе жалість навіть черствих первосвящеників.
БИЧУВАННЯ
Отже, вояки взяли Ісуса, збираючись добре забавитися. На кінцях шкіряних пасків були прив'язані свинцеві кульки. Всі наші поцілунки, всі наші обійми, це проституювання тіл, створених для того, щоб бути житлом Любові, це осквернення плоті, ці злочини не лише проти божественної благодаті, але й проти природи — все це Син людський бере на себе. Кров, що заливає тіло, окутує йqгo в першу багряницю, на яку вояки накинуть другу — з тканини, щоб вона прилипла до живого м'яса. На землі лежать в'язки терня та очерету для розпалу. "Стривай, я зроблю вінець тому цареві! Слухай, встроми йому в лапи очеретину... Радуйся, царю іудейський!" Штовхаючи один одного, вони ставали перед ним навколішки, а потім били кулаками в обличчя, яке незабаром нагадувало суцільну рану.