Якусь мить Ісус вдивляється в океан скорботи, на березі якого він стоїть; та, забувши про нього, споглядає свою справу вічності — нерозривний вузол освяченого творіння й
Бога Отця в особі Сина, "щоб вони були одно так само, як ми одно. Я — в них, і ти — в мені, щоб вони були звершені в єдності..."
Але де межі того світу, за який він не молиться? Якою буде вічна доля цього покинутого світу?
Розділ XXVI
^ ГЕФСИМАНІЯ
Прийшов час ступити у ніч. Вже за оцим порогом розпочнуться його Страсті. Він промовляє "халел" — пасхальну подяку — і штовхає двері. Зійшовши вниз, оминає Храм, освітлений пасхальним місяцем, і досягає огорожі біля підніжжя Оливної гори. Відколи Ісуса переслідують, цей невеликий гурт людей часто ночує в саду, названому Гефсиман-ським. Тут знаходиться давильня для маслин, де був їхній звичний притулок, якщо вони не рушали до Витанії.
Тієї ночі одинадцять учнів роблять усе так, як вони звикли робити: як завжди, лягають на землю, накрившись одежинами. Учитель бере з собою Петра, Якова та Йоана й віддаляється на молитву. Так бувало завжди, і вони не дивуються.'
Відійшовши од своїх трьох улюблених друзів на відстань кинутого каменя, Ісус падає обличчям додолу. Душа його смертельно засмучена. Він боїться; треба, щоб він спізнав страх. Ісус здригається від запаху крові; його долає тілесна тривога перед фізичними тортурами: "Отче, якщо можеш, віддали від мене цю чашу!"
Частиною свого єства він ухиляється від жахливого призначення: "Хай здійсниться твоя воля, а не моя". Своєю волею він хоче в цю хвилину уникнути страхіття. Проводить рукою по вологому чолі: звідкіля взялася ця кров? Молитва застигає на губах, він прислухається. У певні години свого життя кожна людина в нічній тиші пізнавала байдужість сліпої і глухої матерії. Ця матерія придавлює Христа. Усім своїм тілом він відчуває жах абсолютної самотності. Творець відійшов, і його творіння стало дном безплідного моря; погаслі зорі усівають простір^ У темряві чути крики шматованих звірів.
Іудей, що лежав розпростертий на землі, змішавшись із нею, підводиться. Син Божий досяг такого ступеня пониження, що він потребує людської розради: прийшла і його черга, думає він, покласти свою скривавлену голову на чиїсь груди. Він встає і йде до трьох поснулих учнів ("заснулих від смутку",— каже євангеліст Лука).
Але вони сплять на землі, зі)еможені сном. Сон перемагає будь-яку любов, це давно відомо. Ісус — в'язень своє! людської природи — в ту хвилину,'коли він потребує підтримки близьких, щоб не впасти у знемозі, зіштовхується з цим законові напівсмерті, оніміння і сновидінь. Навіть найулюбленіший апостол спить міцним юнацьким сном. Здається, ніби його перемагає власна сила.
— Невже ви не могли не поспати хоча б годину зі мною?
Вони піднімаються, зітхають і знову падають. Учитель
важко йде на те саме місце, вже позначене його кров'ю, й падає навколішки, простягаючи вперед руки, мов сліпець, потім знову вертає до своїх друзів — принаймні вони тут, хай і поснулі, їх можна потермосити, торкнутися їхнього волосся. Син людський, наче маятник, рухався від поснулих людей до зниклого Бога, од відсутнього Отця до сплячого друга.
Коли він утретє повертається до них, вони нарешті зводяться від землі — з заплющеними очима, не дуже розуміючи, чого від них хотять. Якщо місяць ще не зайшов, Христос, можливо, бачив їхні нещасні, змарнілі й,набряклі від сну неголені обличчя.
— Спіть ще, спочивайте!
Тепер йому ніхто не потрібен крім його самого. Він стоїть нерухомо, але не припадає більше лицем до землі й не нахиляється до поснулих. Дослухається до їхніх сонних зітхань, до хропіння; а вдалині чується неясний шум кроків, голосів... Урешті він говорить:
— Вставайте! Той, що зрадить мене, уже близько.
Вони квапливо підходять до інших учнів, будять їх, усі
збиваються в тісний гурт, Ісус змішується з ними. Тисячник, який виходить з ночі разом з людьми первосвященика та кількома вояками когорти, що несуть смолоскипи, бачить при світлі вогнів лише невелику темну групу іудеїв, серед яких не видно жодного, хто б вирізнявся чи очолював їх. Творець життя — один із тих бородатих назарян, його важко відрізнити, і тому потрібно, щоб Іуда показав на нього. Людина з Каріота вдається до поцілунку: "Кого поцілую, той і є".
Надприродний спосіб, який зрадник не міг придумати сам. Зрада через поцілунок збентежила Ісуса, проте він до всього приготувався. Ці губи на його щоці! Він запитує: "Чого прийшов, друже?" А оскільки воїни вже оточували його, додав: "Поцілунком видаєш Сина людського!" До останньої хвилини земні створіння не перестають дивувати його. Йому здавалося, що він пізнав найбільші глибини людської ницості; але цей поцілунок...
Спочатку виникло деяке замішання. Апостоли не відразу здалися, бо знали про всесильність свого Учителя. Та коли Кефа ударом меча відтяв вухо Малхові, слузі первосвященика, Ісус наказав йому сховати меч у піхви; відсторонивши учнів руками, він виходить наперед, наче мати, що прикриває свою сім'ю: "Це я. Відпустіть їх. Ви могли б у будь-який день заарештувати мене у Храмі. Та це ваша година..."
При світлі смолоскипів зграя накинулась на покірну жертву >Тоді всі учні розбіглися, крім невідомого юнака, що стояв, навіть не встигши одягнутися. Ким був цей останній вірний? Його хапають, але хитрий юнак спритно залишає їм Ьвоє покривало, у яке був загорнений, і втікає.
Ісуса привели до Анни — тестя первосвященика Каяфи; той наказав зв'язати його міцніше і відпровадити до зятя. Каяфа разом із старійшинами та кількома членами синедріону був напоготові. Можливо, він ніколи не бачив Ісуса. Невже цей бідолаха — чудотворець, ворог первосвящеників? Проте Каяфа попередньо допитує його тоном, який не втратили після стількох століть судді Жанни д'Арк,— з легкою добродушністю. Звинувачуваний відповідає, що він одверто промовляв до людей у храмі, що нічого не казав потайки:
— Чому ти мене запитуєш? Спитай тих, хто слухав, що я до них промовляв. Вони знають, що я говорив.
Можливо, він трохи підвищив голос? Чи, може, мимоволі говорив ще як Учитель? На його обличчя впав перший удар твердої руки вояка: