КОРОТКЕ ПЕРЕБУВАННЯ В ЄРУСАЛИМІ
У той час він сам чи, може, ще з кимось прийшов ненадовго в Єрусалим на свято оновлення храму, яке відзначалося посеред зими. Вісім днів яскраво горіло світло і вирував натовп. Господь тримався поодаль — у притворі Соломона, та іудеї, як звичайно, знову не давали йому спокою, хотіли, щоб він відкрив себе: "Доки ж ти нас отак триматимеш у ваганні? Якщо ти Христос, то відверто скажи нам!" А він, мудрий, як змія, грається з ними: самі вчинки свідчать про нього. Вони не мають віри у нього, бо вони не з його овець. Він відштовхує їх і висловлює жаль з приводу впертості цього племені... І несподівано кидає їм це признання: "Я й Отець — одно".
Неймовірно, хоча це й не було тим безпосереднім свідченням, яке почули жінка з Сихара та сліпорожденний. Спантеличені іудеї знову схопили каміння, але вже видно, як завагалися в нерішучості їхні руки. Щоб набрати більше відваги, формулюють звинувачення: "Будучи людиною, ти
вдаєш із себе Бога...", а він став підбивати їх і кепкувати, граючись словами закону, де написано: "Ви — боги". За тим — ще останній виклик: "Увіруйте, що Отець у мені, а я в Отці..." Довкола нього градом падало каміння. Зграя насувалася, та він уже зник.
Розділ XX
ХРИСТОС ОПЛАКУЄ ЄРУСАЛИМ
Уночі він покинув місто і пішов за Йордан, у Перею, що лежала на північ від Мертвого моря. Там на нього чекали дванадцять.
Лише кілька тижнів відділяє його від мученицької1 смерті. Звідси лише кілька стадій до Єрусалима, де вжито останніх заходів проти нього і де причаївся напоготові ворог. Переможець, що приховується за явною поразкою, втомився. Він продовжує накликати на себе постійний гнів фарисеїв, виганяючи бісів у субіоту (і ще та покорчена з вісімнадцяти років жінка!). Місто, довкола якого він блукає, вириває інколи з його душі слова, зовсім не схожі на ті прокляття, під якими вже трощилося каміння Капернаума, фундаменти Витсаїди і Хоразина. В Єрусалимі — місті його царства, саме там, де земля питиме його кров після того, як її вип'ють його друзі в ніч ніжності і тривоги, він намагався проникнути у найтвердіший камінь Сіону — в охололе серце свого народу: "Єрусалиме! Єрусалиме!.."
Якщо протягом цих двох-трьох років він посилав анафему на іудеїв, то всі прокляття перекрив розпачливий крик, який, пройшовши через століття, не перестане до кінця світу переслідувати древній Ізраїль: "Єрусалиме, Єрусалиме, ти, що вбиваєш пророків і каменуєш посланих до тебе! Скільки разів хотів я позбирати дітей твоїх, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, та ти не захотів!"
Так, жаліючись, блукав Христос довкола своєї могили в очікуванні останньої години. Він використає час, аби заспокоїти серця наляканих ним. Багато з тих, кому він відпустив гріхи, ішли за ним. Та, можливо, він збентежив їх словами про малу кількість 'вибраних: "Багато покликаних і мало вибраних...", які ми через свою малодушність надто заспокійливо тлумачимо... Повіривши у свій порятунок, бідні люди почали раптом запитувати один одного: чи вони справді одягнені у весільну одіж і чи не будуть вони скинені у темряву зовнішню; звільнені ж від бісів одержимі тремтіли в очікуванні "сімох злих демонів", якими загрожував їм Учитель.
ПРИХИЛЬНІСТЬ ДО ГРІШНИКІВ
Тепер, коли Ісус має невдовзі покинути їх, вони .відчувають силу живої Любові. Він хоче, щоб вірні боялися його й безмежно йому довіряли, щоб усім серцем покладалися на нього і водночас тремтіли. "Я прагну і тремчу". Ось чого чекає від нас Син людський — недовір'я до власних сил і сліпого звіряння на безмежне милосердя.
І що ж? Чи так він уже настрахав їх? Нехай вони знають те, що він уже дозволив їм неясно побачити: він не тільки любить грішника, але й прихильний до нього. Саме задля нього, загубленого, Слово стало тілом. Усі його розмови протягом останніх тижнів життя виявляють цю прихильність, яку він має до простих сердець, здатних до надуживань. Такий строгий до книжників і фарисеїв, він м'якне серед простолюдинів. Не через покірність чи самопожертву залишається з ними. Він віддає перевагу саме їм, чи радше він ненавидить світ і віддає себе тим, хто не належить до цього світу. Ірод, якого Ісус назвав "старим лисом",— єдина істота, про яку він говорить презирливо. Він міг би залюбки розбити учених на їхньому власному грунті, але зовсім не турбується про те, щоб примусити замовкнути цих учених телепнів! Справжня радість для нього — виявляти себе бідолахам, які знемагають під вагою звичайних гріхів, відкривати у них під ногами безодню милосердя і прощення.
Отже, Ісус порівнює себе з пастухом, який залишає дев'яносто дев'ять овець, щоб бігти шукати загублену соту, і приносить її на раменах. Слухаючи його, кожен, певно, думав: "Це про мене...", бо хто з нас не обтяжував усім своїм тілесним тягарем ці священні рамена? Він знаходив їх, тримав їх, заляпаних брудом, на руках, тулячи до грудей. "На небі більше радості від одного грішника, що кається, ніж від дев'яноста дев'яти праведників..."
БЛУДНИЙ СИН
Так, справді, нехай знають вони, що любов несправедлива: те, що світ називає справедливістю, переповнюється, затоплюється любов'ю Бога, яку не відштовхує жодна наша наймерзенніша пристрасть. Одного дня він розповідає їм притчу про Блудного сина... Притчу?... Ні, справжню історію, історію всіх повернень до Бога після того безумства, яке багато людей чинять у молоді роки. Син, узявши в батька свою долю маєтку, поринув у розпусне життя; однак він нерозважливо насолоджувався таким життям, забувши про тверезий розрахунок, про хитрощі, які забезпечують безкарність багатьом злочинцям. Через безумство свинопас дійшов до повного убозтва, до якого привела б його любов до Бога. Йому не дозволяють їсти навіть того, що їли свині. І тоді він згадує про батьківську хату... Як добре усвідомлювати, що Ісус поряд з нами, відчути себе заможною дитиною, виплеканою в розкошах великого дому з багатьма підвалами і слугами. Він знав запах сала на наших кухнях, м'яса, засмаженого на вогні з виноградної лози, ніжну повагу старих слуг, які народилися в тому самому маєтку.
Спочатку саме це приводить блудного сина, як і всіх блудних дітей. Та це ще не любов. Однак його приймають з невимовною радістю, ріжуть годоване теля, одягають на руку перстень, приносять одіж... А старший син, який завжди був вірний, чує від батька докори за свою заздрість. Несправедливість милосердя! Ті" що на власний ризик грали і програвали, довіряються Отцеві, бо нічого більше не мають, і часто беруть верх над статейними богомольцями, що є на доброму рахунку і пильнують', щоб навіть тінь докору не торкнулася жодної клітинки тієї досконалості, яку вони снують день за днем. Старший син навіть не підозріває, яку радість відчувають Отець і Бог, коли нещасна віднайдена дитина зітхає: "Отче, я прогрішився проти неба і проти тебе. Я недостойний зватися твоїм сином..." Господь понад усе цінить глибоку спокуту серця, яке, промандрувавши півсвіту, дійшовши до крайньої межі злиднів, повертається з усвідомленням своєї ницості — дослівно знищене — і віддається милосердю з тим самим відрухом, з яким, за законом людського правосуддя, віддалося б у руки ката.