— Пожалій себе, Господи! Ні, це не станеться з тобою!
Ще дотепер у Ванії (чи Панії, від слова "Пан"), де була Филипова Кесарія, росте густа трава, що сягає крон оливкових дерев. Хрест, який уперше з'явився на цій блаженній рівнині, дуже налякав Петра; іде й до сьогодні він відвертає мільйони людей на Сході, для яких незрозумілим є Бог страждаючий і розіп'ятий. Іслам якраз і виник через цю ганьбу. З любові протестує і Кефа. Його любов змішалася з невір'ям: "Ні, ні! Це не станеться з тобою..." Він немовби казав: "Ні, дорогий мій, я не *очу, щоб ти помер!"
Але Син Божий не хотів спочатку зрозуміти, як важко бідним семітам повірити в те, що й через дев'ятнадцять століть викликатиме огиду в людей їхньої раси,— повірити у Христа приниженого, осміяного, переможеного. Ні, цього не може бути! Роздратований протестом Петра, Ісус вигукує: "Геть від мене, сатано! Соромно за тебе: не розумієш Божого, а думаєш про людське!"
Про що інше міг думати Петро? Він не був, подібно кусові, Богом, хоч Ісус був людиною, як і він. Коли апостол відступав, понуривши голову, людина з Іскаріота думала: "Вчитель стає нестриманим, він уже не володіє собою..."
Лише тепер Ісус заспокоюється і вирішує обережніше поводитися з дванадцятьма. Потрібно буде багато часу, щоб вони зрозуміли цю таємницю. Але вони осягнуть ТІ повністю лише тоді, коли доторкнуться до його рук і ніг, пробитих цвяхами, до його проколеного списом боку. Ісус раптом стає нерішучим; він ще не наважується назвати їм рМ, предмет, знак, ту шибеницю для рабів у формі літери Т, якій люди вклонятимуться упродовж віків. Адже досить було натяку, щоб Кефа обурився. На тому шляху, вже на підході до Кесарі!, Господь вдався, до Божих хитрощів: дерево, яке він не наважується відкрито показати дванадцятьом, з'явиться перед їхніми поглядами у вигляді великої тіні, що вкриває все поле людського життя. За два кроки від храму, присвяченого козлоногому богові, Ісус наважується сказати їм про "хрест":
— Якщо хтось хоче бути моїм учнем, мусить зректися самого себе, узяти свій хрест і йти за мною.
Можна не припускати, можна бути впевненим, що подібні слова сповнювали таку врівноважену й помірковану людину, якою був Іуда, цілковитим переконанням у тому, що його вчитель втратив здоровий глузд... Але інші вже неясно побачили промінчик правди; принаймні вони зрозуміли, що нема чого тут розмірковувати, що досить, заплющивши очі, кинутись у те безумство. Чим вони ризикують, якщо Син людський повернеться у славі й кожному віддасть згідно з його ділами? Ісус, однак, додав ще:
— Яка користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а потім занапастить свою душу?
Можливо, саме в цю хвилину Ісус дивився на Іскаріота, який думав: "Якщо заволодієш цілим світом, то врятувати свою душу завжди встигнеш. А втім, що таке душа!" Іуда пригадував слова псалма: "Моє знесилене життя наблизилось до мертвих... Я кинутий серед померлих, немов оті трупи, що в гробницях лежать, що про них ти не згадуєш більше..." Навіщо нам рятувати свою душу, яка є лише подихом, легким вітерцем (як вважали садукеї)? Навіщо турбуватися про душу, якщо при цьому втрачаєш цілий світ?
ПРЕОБРАЖЕННЯ
Так думав Іуда, але й серед інших Господь мусив відчувати сильний спротив. З усіх учнів він вибрав дванадцять, однак і їх було забагато. Після шестиденних роздумів він вирішив із дванадцяти взяти трьох... Він таки примусить їх повірити, самим своїм виглядом примусить визнати, що він Син Благословенного. Вони заздалегідь побачать Сина людського, який приходить у славі свого царства, щоб у годину скорботи вони пригадали собі цей день і не заломилися від безсилля. ,
Вибір Господа був зроблений уже раніше: насамперед Кефа; далі Йоан — Ісус так любить його, що не може допустити найменшого недовір'я чи байдужості з його боку; і нарешті Яків — він брат Йоана і всюди його супроводжує.
І ось у той день Син Божий засяє у славі в очах своїх трьох друзів, аби потім найулюбленіший учень міг написати: "Що ми чули, що бачили власними очима, що розглядали і чого руки наші торкалися,— про Слово житТя".
Отож він повів їх на гору. Якщо йдеться про гору Тавор, як каже традиція, що сягає до святого Кирила Єрусалимського, то це було неподалік від Назарета: в часи свого укритого життя, він, очевидно, часто ходив туди, аби побути на самоті зі своїм Вітцем. На вершині гори було невеличке селище, але він без труду знайшов безлюдне місце.
Навіть якщо це відбувалося вдень, від сонця його обличчя блідішим стало небо, а сніг його одягу затінив увесь інший світ. Від бідного іудея, одягненого в хітон з грубої шерсті, променіло світло. Це те саме світло, яке ми завжди пізнаємо у розповідях тих, хто бачив Ісуса — від Павла з Тарсу до маленької Бернадетти Субіру; світло, яке споглядали незрячі очі старого Товія.
Троє чоловіків, які тремтіли з переляку, коли Ісус прямував хвилями до човна, не відчували жодного страху перед цим осяяним обличчям. Людина, яка здійснює богорівні вчинки, лякає. Та коли проявляється сам Бог, страх зникає і залишається тільки обожнювання й любов. Ось Мойсей, а ось Ілля... Що може бути Простіше? Так само, як це станеться з подорожніми по шляху в Еммаус, троє учнів відчули жагучість своїх душ; і майже ;гі самі слова, які вони кажуть: "Господи, добре нам тут!", провішують: "Залишайся з нами, бо вже запала ніч..." Петро пропонує поставити три намети: один для Ісуса, один Мойсееві і один Іллі. Над їхніми головами згустилися вечірні сутінки. Голос, що пролунав з хмари, кинув їх лицем до землі: "Це Син мій улюблений..."
Вони лежали так, аж поки чиясь рука не торкнулася їхніх пліч. Ісус був сам, із звичним обличчям і в буденному благенькому хітоні. З рівнини долітали звичайні звуки. Та вони вважали, що назавжди змінилися. Однак Петро пригадає собі сяйво цього обличчя після свого відступництва, коли закований у кайдани Син людський оберне до нього виснажене лице. І Йоан також пригадає це обличчя, коли стоятиме під хрестом і дивитиметься на похилену голову, вкриту кров'ю і гноєм.
Коли вони сходили з гори, Ісус наказав до його воскресіння не розповідати нічого про те, що вони бачили. Не гаючи часу, він скористався з їхньої зміцнілої віри, аби>поговорити з ними про свою смерть. Троє учнів знову збентежилися, перебираючи у своїй пам'яті уривки зі Святого Письма: