Я не чув, як вона ввійшла. В руках у неї був величезний гумовий крокодил. Ми привіталися, обидва відчуваючи ніяковість.
Я їй сказав, що читаю Наташці казку, хоча це й так було зрозуміло.
— Але ж Наташа заразна,— сказала Надія Василівна й суворо додала, звертаючись до неї:— Чи добре це буде, друже мій, якщо ти заразиш вітрянкою Борю?
Тепер звертання "друже мій" зовсім мені не сподобалося. Вона, напевно, не вміла поводитися з дітьми. Ну хто їм так каже: "Друже мій"?
Зрозуміло, у відповідь на ці слова Наташка виклично повернулася до стіни й не побажала пояснити справдешній стан справ.
— А я хворів на вітрянку,— сказав я.
— Тоді не страшно,— зраділа Надія Василівна,— тоді все гаразд. Подивіться, що я принесла.— Вона показала нам крокодила.
Ніхто не дивувався, ні я, ні Наташка, хоча Надія Василівна явно хотіла нас приголомшити. У повітрі досі ще висіли її слова "друже мій", холодні, мов крижаний вітер.
Але Надія Василівна не піддалася. Відчайдушна людина, вона присіла навпочіпки, опустила своє цінне надбання на підлогу, і крокодил почав ліниво й кумедно розтуляти й стуляти пащу.
Сміх Надії Василівни самотньо й коротко пролунав у кімнаті.
— Це найвеселіший у світі крокодил,— сказала Надія Василівна.— Він уміє лікувати вітрянку.
— Нічогенький крокодил,— понуро сказав я.
Запала незручна пауза, яка затягувалась і ставала вже нестерпною. Я сидів зіщулившись ча стільці. Наташка лежала обличчям до стіни, а
Надія Василівна так і лишилася сидіти навпочіпки біля крокодила. А крокодил і досі недоладно й непотрібно розтуляв і стуляв пащу: в крокодила були зелені очі, червоний язик і багато-багато білих пластмасових зубів.
Нарешті Надія Василівна підвелася й байдуже оголосила:
— Якщо тобі не подобається крокодил, то будемо пити чай. Я принесла свіжі булочки.
— Не хочу чаю,— вередувала Наташка.— Хочу, щоб Боря дочитав про Попелюшку.
— Гаразд, друже мій,— погодилася Надія Василівна.— Поки Боря тобі дочитає, закипить чайник і ти якраз захочеш чаю.
Вона вийшла з кімнати, а Наташка показала їй у спину язик, потім, перекривляючи, сказала:
— "Друже мій"...
— "Жив собі, був собі один чоловік..."— почав я читати.
— Читай голосніше,— зажадала Наташка.
— "Померла в нього дружина, і лишився він удвох з дочкою. Незабаром він оженився вдруге з найпихатішою й найзлісливішою жінкою в світі... З перших же днів мачуха почала кривдити дівчину. Вона погано годувала її і примушувала виконувати щонайважчу роботу..."
В цей час до кімнати з найрішучішим виглядом зайшла Надія Василівна.
— Борю,— перебила вона мене,— ти читаєш без виразу. Дай-но мені книгу.— Вона забрала книгу, але замість дочитати "Попелюшку", заходилася гортати сторінки:— Краще я тобі прочитаю нову казку. "Попелюшку" ти вже знаєш напам'ять... Ось гарна казка.— І почала читати:— "Жив та був собі солдат, було в нього троє дітей, а дружини не було. Але солдат не журився з дітьми, він був справжній солдат: умів прати й церувати білизну, топити піч, рубати дрова, варити щі та кашу. Та раптом почалася війна, і солдат налаштувався у похід. Перед цим він оженився з молодою жінкою, щоб не залишати дітей самих. Жінка ця виявилася напрочуд доброю та уважною до дітей. Проте тільки-но солдат пішов з дому, як вона вмить змінилася..."— Раптом вона припинила читання, але я, сидячи поруч неї, устиг зазирнути в книжку й дочитав рядок, який вона не прочитала: "і стала справжньою лютою мачухою".
— Ось так треба читати,— сказала вона,— чітко й виразно.— І згорнула книжку.— А зараз я принесу-таки вам чай.— Вона рвучко вийшла з кімнати, її відхід був схожий на втечу.
При цьому вона зачепила ногою крокодила, й він знову почав "працювати" пащею. Я засміявся: ну й автомат! Потім подивився на Наташку й побачив, що вона тихо плаче й по щоках у неї течуть зелені сльози.
— Ти чого?— обурився я.
— А я знаю цю казку,— сказала Наташка.— Вона теж про люту мачуху.
І їй зробилося зовсім себе шкода, і сльози в неї полилися ще дужче.
— Ану облиш! — сказав я.— Коли в цирку довідаються, що ти. плачеш від кожної казки, чи гайно це буде, "друже мій"!
За кілька днів по цьому Надія Василівна зібрала речі й поїхала. Уявляєте, поїхала! Зовсім, назавжди, підхопивши свою віолончель і валізу.
Голови наших кумоньок стирчали у вікнах, їхні погляди супроводжували її від дверей під'їзду до таксі. І звідки вони пронюхали все за одну мить?
Але розповім усе по порядку.
Незадовго до від'їзду в нас відбулася тяжка розмова. Можливо, якби не було цієї розмови, усе склалося б інакше.
Ми йшли разом: я — в школу, вона — на репетицію. Я знав, що Надія Василівна запізнюється, але вона не звертала на це уваги. Видно, їй конче треба було поговорити зі мною. Я, щоб прискорити справу, сповістив їй нечувану новину — Наташка збирається йти у цирк.
Вона спершу збентежилась і почала гарячково перекладати віолончель з однієї руки в другу, нібито віолончель поважчала й нести її стало незручно. Цим вона займалася кілька хвилин, потім засміялась, до речі, досить невпевнено, й сказала:
— Ну, це дитячі забави. Хто з нас у тяжку хвилину не збирався кудись утікати.
— Можливо, вона нікуди й не втече, але вона збирається,— промовив я повагом, підкреслюючи слово "збирається".
Я не розраховував на те, що Надія Василівна після цього поїде, просто хотів, щоб вона була уважніша до Наташки і хоча б перестала називати її "друже мій", коли Наташці це не подобається.
А вона поїхала.
Щоправда згодом з'ясувалося, що вона це вчинила зовсім не через мої слова. Справа тут була
серйозніша. Надія Василівна вважала, що поступками любов не завоюєш. Вона була людиною сильних пристрастей. їй потрібно було все або нічого.
Але це я вже потім зрозумів, а поки що плив у бурхливому потоці й радів, що тепер, коли Надія Василівна пішла від них, Наташка має спокій. Наївна людина! Як я міг нічого не зрозуміти, як міг думати, що все скінчилося гаразд і знову наста-
не райське життя?
Хіба я подумав тоді про дядька Шуру? Про Надію Василівну? І про те, що, можливо, саме Наташка найнесправедливіша людина в цій історії? Згодом, коли переповів усе це тьоті Олі, вона мені сказала: "Ти чинив, пробач мені, по-дурному... Тобі треба було достукатися до серця Надії Василівни, і вона тобі відкрилася б".